— Ти свій гонор май,— тягнеться до горщика з маслянкою Кутень.— Ти агроном, а не якийсь там недоучений студент… Надеждо, дай-но йому грошей трохи.

— Не хочу я ваших грошей! Подавіться ви своїми грішми!

— Що? — закліпав поросячими віями Кутень.

— І оце заберіть і оце! — Дмитро жбурнув на стіл шкіряну куртку з блискавками, зірвав з себе нейлонову сорочку.

— Ой синочку-у! — заголосила мати.

— Я тебе ще мало вчив! — визвірився Кутень.

— Ви, ви… підлі! — Дмитро схопив стару фуфайку і вибіг з хати.

Він поминув шлях, щоб не наздогнав Коляда, і пішов стежкою через жита. Дмитро бажав, щоб оця стежка була безконечною, щоб вона ніколи не привела його до Сосонки, до людей. Бо що він їм скаже? Та ось стежка вибігла з жита і попетляла буряковим ланом. Замерехтіли сосонські вогні.

Дмитро вирішив по дорозі зайти до Гайворона. Він йому розповість про своє життя, про батька, про Коляду… Якщо Платон захоче, то Дмитро може перед усіма людьми попросити пробачення в нього. З батьками він тепер порве назавжди… Якби лиш Степка погодилась вийти за нього заміж. Він забере її і поїде до моря… Влаштується матросом на корабель далекого плавання, і Степка виглядатиме його… І Степці він скаже, що його примусили засвідчити на бюро неправду. Вона зрозуміє.

Дмитро підійшов до хати Гайворона, але не наважився переступити порога. Кудись поділись усі слова, що він їх мав сказати Платонові, і ноги ніби вгрузли в землю. У хаті хтось співав. Низький грудний голос випрошував у долі кохання. Кутень навшпиньках добрався до причілкового вікна і заглянув у кімнату. У тьмяному відблиску телевізора він побачив принишклі постаті людей, а на екрані тоненьку дівчину з великими очима. Дівчина ходила поміж столиками, за якими сиділи молодики в чорних костюмах та вдавали, що все це їх дуже цікавить. Дівчина, заплющивши очі і похитуючи стегнами, наближалась. Дмитрові здалось, що коли вона ступить ще один крок, то неодмінно зійде з екрана і впаде на руки Савці Чемерису, бо він сидів найближче. Але дівчина хрипко прошепотіла довге «а-а-а-а-а» і, моргнувши Савці, зупинилась.

— Хтось під вікном стоїть, запроси, хай заходить,— сказала Наталка чоловікові.

Платон, переступаючи через зморені денними походами тіла Васькової гвардії, вийшов на подвір'я.

— Хто тут?

— Це я, Кутень…

— Чого під вікнами бродиш?

— Я… до тебе.

— Коляда підіслав?

— Ні, я… поговорити.

— Я з падлюками не розмовляю,— важко дихав Платон.

Дмитро відступив на крок і вперся спиною в розлогий кущ пахучих троянд. Сотні колючок вп'ялись у тіло, але хлопець не мав сили поворухнутись.

— Будеш бити? — прохрипів гість і затулив обличчя фуфайкою, яку тримав у руці.

Гайворон вирвав фуфайку:

— Ти чого з себе блазня корчиш?

— Я не хотів, я не хотів… Мене примусили. Мене батько бив.— Кутень все ще тримав руки перед собою.— І ти мене, Гайвороне, бий. Бий!

— Ти що, божевільний?

— Я не хотів. Я злякався.

— Наволоч ти, Кутень.— Платон кинув йому фуфайку і пішов до хати.

Як неприкаяний блукав агроном нічними вулицями села, не знаючи, куди поткнутись. Його лякали освітлені вікна і люди. Побачивши хлопців і дівчат біля сільради, перестрибнув через рів та, збиваючи росу з картоплиння, побіг до Русавки. Мокрий, без фуфайки, в порваній сорочці, Дмитро викарабкався на високий кам'янистий берег, а потім по скелях добрався до урвища. Внизу, в гранітних брилах, пінилась Русавка.

Один крок — і все скінчиться… Завтра знайдуть Дмитрове розтерзане тіло, й тоді Гайворон пошкодує, що не вислухав його. Приїде батько і повзатиме на колінах… Хай повзає. Він, він винен у тому, що син його виріс безвільним слизняком… А що ж буде зі Степкою?

Ніколи, ніколи він не обніме її гнучкого стану. Хтось інший цілуватиме її. Хай цілують…

Дмитро наблизився до урвища і здригнувся: у темряві скелі здавались казковими потворами, холодом дихнула ріка, страх скував Кутня. Він присів і навкарачки відповз назад. Далі, далі від цього страшного місця, де причаїлась смерть. Боявся звестись на ноги, м'яв коліньми, руками прибережну траву і кізяки, тікаючи від урвища. Чому він мусить умерти? Чому? Та плювать йому і на Гайворона, і на Коляду, і на батька! Він житиме. Житиме! Цілуватиме Степку. Вона буде пручатись, а він отак… отак… Він стане матросом. Хай тоді погляне на нього Гайворон. Хай позаздрять йому всі… Швидше звідси…

Маланка відчинила Дмитрові двері і відсахнулась:

— Де це ти так обрейдався?

— У полі був… роса…

Поки він умивався, Маланка поставила на стіл вечерю — макітерку млинців і сметану. Кутень випив чарку горілки і розсміявся:

— Живий! Ха-ха-ха…

— Здурів,— сказала Маланка і потягнула з жердки хустку, щоб прикритися, бо лиш тепер збагнула, що стояла в самій сорочці.

Уминаючи млинці, Кутень обмацував очима повнотілу Маланку. У неї пишні груди і чомусь підозріло випинається живіт. Зараз ще вип'ю горілки і підійду до неї, пригорнуся… Як добре бути живим! Ні, хай піде в ту кімнату, а я прийду. Не прожене… Ніхто ж не дізнається. А йому так хочеться жіночого тепла…

Кутень чув, як Маланка вмощувалась у ліжку. Серце несамовито билось у Дмитрових грудях, у горлі пересохло. Він вимкнув світло і підійшов до дверей… Ну, сміливіше. Ти ж міг бути мертвим, а зараз живий… Плюй на все і втішайся життям. Застугоніло в скронях, перехопило дух, і він упав на ліжко до Маланки.

— Ой! — крикнула вона і прикрилась подушкою.

— Це я, Маланко… Змерз, погрітись хочу.— Холодні пальці торкнулись її стегон.

— Геть від мене, стерво! — Жінка зіскочила з ліжка і виволокла Дмитра на кухню. Перше ніж він опам'ятався, молодиця схопила рогачі і оперезала ними в смерть переляканого квартиранта.

— Ах ти ж, зінське щеня! Та я ж тебе вузлом зав'яжу і на смітник викину! — І знову рогачами — хрясь. Зламались.

— Я хотів запитати… де сірники… а ви подумали,— десь у кутку хлипав Кутень.

Маланка увімкнула світло і, розмахуючи зламаним рогачилном, виштовхала Дмитра на середину хати.

— Сірників йому треба! Хіба я їх у пазусі ношу? Я тобі, хлопче, як присвічу, то світу божого не побачиш!

Мабуть, для завершення виховної роботи ще раз вперіщила Кутня по плечах.

— А тепер, сучий сину, лягай спати і щоб вранці мені рогачі були справні!

Засинаючи, хлопець подумав, що краще б він оце зараз лежав на дні Русавки…

Вранці Маланка й словом не згадала про нічну пригоду, і Дмитро був їй вдячний за це. Він довго вистругував біля хліва рогачилно, не наважуючись зайти до хати. Жінка покликала його снідати. Стіл був засланий білою скатеркою, на скатерці — свіжий хліб, цибуля і яєчня.

— Сідай,— поставила пляшку самогону і налила дві чарки.— Вип'ємо на прощання, Дмитре Васильовичу.

— На яке прощання? — не зрозумів Кутень.

— На наше… Поснідайте і йдіть з богом,— зверталась на «ви».

— Куди?

— Куди самі знаєте… Їжте, їжте. Я от уже і ваше добро склала,— показала на чемодан.

— Але ж я вам платив справно, Маланко… А за вчорашнє пробачте, п'яний був…

— Не знаю, але я вам не прощаю… Гадаєте, що як вдова, то не людина? А я сімнадцять років вірною своєму забитому Гнатові була. А лізло багато… І з погонами, і з портфелями, і наші з батогами… І такі, як ви. Лізли, але вдруге ніхто не переступав порога моєї хати… Я їх ненавиджу всіх, і вас — теж… Після Гната тільки один чоловік мені сказав ласкаве слово… поганий, маленький чоловік, а я полюбила його. Тепер від нього дитя ношу… Закусюйте, Дмитре Васильовичу.— Жінка підсунула сковороду з яєчнею.

— Я не хотів образити вас, Маланко.

— Я вам ще два карбованці винна, візьміть.— Маланка поклала гроші.— Поснідайте, замкнете хату і ключа під стріхою сховаєте… І ще вам скажу: якщо з людьми доведеться жити, то не ставте себе вище, а когось нижче, бо всі люди однакові, тільки долі різні… Ви ось на агронома вибились, тато ваш на директора, а мій Гнат голову склав… І він би міг бути агрономом. Гнат мене в обиду не дав би…