— А мені що до того? Хай Коляда думає, а свого добра я не дам! — відрізала Олена.
— А навіщо нам цей паркан, чи ми в лісі живемо? Поробить нам Динька штахетики низенькі, а решту дощок віддамо, людям же треба,— умовляв Макар.
Никодим почекав-почекав та й знову заходився відбивати дошки. Кожен удар його сокири бив у самісіньке серце Олени. Вона кинулась до дверей, але Макар став на порозі:
— Не пущу!
— Краще б ти мені домовину з них зробив,— заголосила жінка.— Був чоловік як чоловік, поки не зв'язався на мою голову з тим Гайвороном? А він усіма вами верховодить…
Для зміцнення своїх позицій Олена розбудила дочку. Але Світлана, вислухавши матір, сказала:
— Правильно, батьку, робиш, а то відгородилися цим парканом від усього світу…
Опівдні прийшла машина, і Макар, склавши дошки, подався в поле, а Олена й з хати не вийшла, тільки зрідка поглядала у вікно: боже ж мій, стояла хата без паркана, як прищ на голому місці. А Динька, щоб йому руки покорчило, такі ж низенькі штахетики прибиває… Не витерпіла Олена, вибігла на подвір'я:
— Вищі прибивайте, вищі! Та густіше…
— Кожен паркан має свою пропорцію, Олено, і ти мене не повчай. Навіщо тобі від людського ока ховатись? Живете чесно, хліба ледачого не їсте, то, значить, і жити треба на виду,— міркував Динька.— І штахетики цю хату, як поясочком, підпережуть. Дивитись приємно. І Макарові люди спасибі скажуть…
— Дуже мені їхня дяка потрібна. Мій он уже так служить, що і вдома не бачу,— поскаржилась Олена.
— А ти ж як хотіла? — постукує молотком Динька.— На те він і партійний секретар, йому про людей думати треба… Мій Олег, к приміру, теж секретар — комсомольський, і то клопоту повна голова, а твій же партійний! З нього за все спрос…
— Та раніше ж такого не було… Жив собі, як і всі. Тільки й того, що в район на наради їздив. А тепер наче підмінили,— не могла заспокоїтись жінка.
— Чого ти не хочеш зрозуміти, Олено,— повчав Никодим,— що людині важко за високими парканами жити… Макар твій вирвався, і тепер ти його не втримаєш…
Динька закінчив роботу, і Олена, не від радості, а для годиться, запросила до хати:
— Зайдіть, дядьку Никодиме, та чарку вип'єте.
Динька відмовився:
— Ще одну роботу маю тонку. Просив Макар, щоб безпременно до неділі закінчив рамки до портретів.
— До яких портретів? — поцікавилась Олена.
— Це твій Макар з моїм, значить, Олегом придумали, щоб намалював Іван Лісняк кращих людей нашого села… Портрети великі. А я зроблю дубові рамки, і почепимо їх, щоб усі бачили і щоб на них було равнєніє,— пояснив.
— Ти диви… Кого ж він там малює?
— Звісно, Ничипора Снопа, Михея Кожухаря,— загинав пальці Динька,— Максима Мазурового, Степку Чугаєву… І ще й Савку Чемериса намалюють… Без Гриця вода не освятиться. Савка всюди пролізе…
— Хіба малюють того, хто хоче? — поправила хустку Олена.
— Де там! — махнув рукою Динька.— Правління засідало, кожного портрета обговорювали…
— А з молодиць нікого на портреті не буде? — допитувалась Олена.
— Мотрю намалюють Славчукову…
— Чим же це вона так догодила? — запишалась Олена.
— За труди удостоїли… А Савка, їй-богу, сам упросився,— божився Динька.
— А чому ж вас не удостоїли, Никодиме? — зачепила Диньку за живе Олена.
— Баба моя на портреті буде. О! За буряки. Правда, моя Текля до роботи беручка, але ж і я… Одним словом, їм видніше. Я не святий, щоб мене малювали… Але ти, Олено, скажи Макарові, що я не менше зробив для артілі, ніж той… Савка Чемерис… Це люди знають!
*
Макар Підігрітий, чим би не займався, а кожного вечора заходив до Івана Івановича Лісняка подивитись, як посувається робота. Портрет Ничипора Снопа вже був готовий. Писав його Лісняк з фотографії, бо Ничипір відмовився позувати:
— Нема часу мені сидіти тут, Іване, жнива…
Текля Динька приходила справно і позувала добросовісно: могла годину сидіти і не поворухнутись. Коли портрет був намальований і Никодим вставив його в рамку, Текля подивилась на нього, заплакала.
— Чого ти? — з жалем запитав дружину Динька.
— Гірко мені від того, що не малювали мене, коли молодою була…
Сава Чемерис з'явився до Лісняка, як на празник: підстрижений, поголений, в нових штанях і в синій сатиновій сорочці. Супроводжували його Михей Кожухар і Динька.
Савка помацав полотно, фарби й написав Іванові свою першу вимогу: «Намалюй мене на коні».
Лісняк розсміявся, замахав руками. Савка стояв на своєму:
— Я з першого дня в колгоспі і завжди, лічно, був при конях. І хай Іван намалює мене на коні… Я зараз піду і приведу Горлицю…
— Так то ж кобила,— зауважив Михей.
— Як Іван захоче, то зробить з неї жеребця, хіба йому важко? А без коня хто я? Подумають, що якийсь тесля…
— На коні й дурний поїде і оброку в опалку набере,— запротестував Динька,— а ти ж і рамки не зробиш, і…
— Та це ж я не про тебе,— виправдовувався Чемерис, подумавши, що Динька справді візьме та й відмовиться робити рамку до його портрета.
Іван Лісняк пояснив, що під портретом буде підпис: «Конюх Чемерис». Це трохи заспокоїло Савку. Але перед тим, як сісти у відповідній позі на лаві, він написав другу вимогу «Намалюй мене в такому піджаку, як я ходив на паску і на Перше травня в сорок першому році».
Лісняк ніяк не міг пригадати, який то був піджак, і Савка заходився розповідати Кожухарю і Динці та писати Іванові.
— Такий був синюватий, аж ніби зелений, а по ньому смужечка йшла… У Косопіллі купив перед самою війною. Добрячий піджак був, зараз таких нема. Ні, не шиють…
— Хай тебе Іван у генеральському мундирі намалює,— порадив Кожухар.
— Чого ж це я в генеральський виряджусь, коли тільки полковником був?
— От бреше, от бреше,— крутить головою Динька.
— Та всі знають,— входить у роль Савка.— От Михея запитай…
— Йому полковника присвоїли після того, як Савка два літаки збив,— підтверджує Михей.
— Коли, як? Ти збив? — Динька показує пальцем на Чемериса.
Іван Лісняк не чує, що говорить Савка, але догадується, що той розповідає якусь нову неймовірну історію. Іван дивиться на високе чоло, на розумні, хитруваті очі Чемериса і думає: мабуть, міг би вийти з нього і генерал, і винахідник, і артист, якби не безмежна любов до землі, що прикувала його до цих сосонських полів з дитинства і на все життя… І Лісняк малює Савку Чемериса не просто конюхом, а мислителем, який знає таємниці землі…
А через тиждень Лісняк закінчив портрет Степки. Всі хвалили Івана, ніби він відкрив таку красу. Тільки Степка, поглянувши на чарівну, горду дівчину, сказала:
— Це не я.
Портрети повісили на щитах край села. Здалеку здавалось, що виростали вони з землі. Хто їхав чи йшов Косопільський шляхом,— зупинявся перед ними і, мабуть, думав: багато зробили ці люди, якщо їх так високо вознесли над полями.
Щоранку, йдучи в бригади, завертав сюди і Дмитро Кутень. У мовчазному товаристві портретів ніхто не заважав йому. Тільки Сава Чемерис хитрувато мружився, ніби вгадував думки агронома. Намальована Степка гордо дивилась на Кутня — їй було байдуже. А жива?
А жива теж не звертала на нього ніякої уваги. Якось Дмитрові вдалось підстерегти дівчину, коли вона їхала додому. Степка зупинила коня:
— Чого тобі?
— Вислухай мене, Степко.
— Я знаю, що ти скажеш… Але я не повірю твоєму жодному слову.
— Я люблю тебе.
— Нема ніякої любові. Є тільки страждання… І ти не ходи за мною.
— Степко, є любов, є,— прошептав Кутень.— Якої ти хочеш любові? Я все зроблю для тебе.
— Мені не треба нічого.
Шарпнула за повід, і Гнідко слухняно обійшов Кутня.
— Я знаю, кого ти любиш, але хіба ти потрібна йому? — крикнув навздогін Дмитро.— Вернись!
Де там. Тільки тупіт копит…
Степка тепер і ночувала в літньому таборі. Доярки, попоравшись, їхали додому, а вона залишалася сама. Навіть підпасичів відпускала. Вони заганяли худобу до обори, випрошували в Степки грошей «на кіно» і, забувши про втому, мчали польовими стежками до села.