— Що ви знаєте про моє життя? — вивiльнила обличчя з комiрця Нiна. — Моє життя — справа тiльки моя, Вячеславе Адамовичу.

— Так, так, звичайно, — поспiшав погодитися Павленко. — Зрозумiйте мене правильно. Я тiльки хотiв якось допомогти вам, ну, як це сказати, захистити вас…

— Вiд чого?

— Ну, — запнувся Павленко, — скажiмо, вiд бiди, яка може впасти на вашу голову.

— Яка ще бiда? — Жiнка пильно глянула на спiвбесiдника.

— Ну, можливо, не зовсiм так… просто попередити, щоб ви не обманювалися… Зрозумiйте мене правильно, я не можу дивитися, як щиро ви вiдданi Антоновi i якою невдячнiстю вiн сплачує. Менi тяжко про це говорити, але я ваш друг, Нiночко, справжнiй друг, я до вас з усiєю душею. Ви менi навiть нагадуєте Неточку Незванову з Достоєвського… Дивлюсь на вас i немов перечитую роман. Втiм, нi, не перечитую… а бачу усе наглядно, бачу ваше нелегке майбутнє…

— Що ж ви бачите? Яке майбутнє?

— Антон гарний хлопець — красень, розумний, талановитий… Але ж вiн нiчого не зробить для вас, сiм'ю вашу зруйнує, а сам не одружиться. Я його добре знаю. Вiн людина пориву, хвилини, у запалi пообiцяв, а ви й повiрили, понадiялись… I тепер на моїх очах повторюється вiчна, як свiт, iсторiя…

Павленковi, очевидно, усе важче було говорити, i вiн усе дужче запинався.

— Зрозумiйте мене правильно, — передихнувши, говорив далi, — я не можу таїти те, що знаю.

— Антону Iвановичу ви теж друг?

— Бог свiдок — друг, — притиснув руку до грудей Павленко, — i саме тому хочу вас попередити, щоб ви не плекали рожевих надiй. Ви уже, здається, ладнi пiти з дому i розлучитися з чоловiком. Але куди ви пiдете? Та ще з дитиною… Йому поки що зручно з вами, як i з iншими до вас… Вiн, певно, взагалi нiколи не одружиться… Менi шкода вас обох…

Нiна, незважаючи на холод, уповiльнила крок i пiдвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але вiд нього змерзлiй жiнцi стало жарко. Небо, досi рожевувато-сiре, набрало темного фiолетового вiдтiнку, потемнiв i снiг, i раптом i будинки, i небо здалися їй зовсiм чорними, немов вона ослiпла.

Жiнка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко пiдтримав її за лiкоть.

Нiна вiдвела його руку.

— Це Антон доручив вам поговорити зi мною?

— Рятуй боже, Антон нiчого не знає, i, благаю вас, не переказуйте йому… Вiн непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жiнок не вмiє, навiть до вас, ви це самi вiдчуваєте, — говорив далi Павленко. — I я думаю, вiн теж буде радий, коли вузол розв'яжеться.

— Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? — нарештi зiбралася з думками Нiна, коли чорнота вiдступилася вiд неї. Пiдняла сумний погляд на спiвбесiдника…

Павленко закашлявся, та так, що не зав'язаний шворками триух мало не злетiв з голови.

— Та нiчого, Нiно Василiвно, — теж сумно вiдповiв вiн. — На жаль, поки що нiчого… Ви тiльки зрозумiйте мене правильно. Я не знайду слiв, щоб усе сказати. Немає таких слiв у мене. I в мовi немає. У всiй нашiй великiй мовi. Не знайшли їх люди. Чи зрозумiєте ви мене, якщо скажу, що в юностi мене найбiльше вразила одна книга пiд назвою "Неточка Незванова". Читаючи її, я плакав, як мала дитина, i давав собi слово: коли зустрiну таку Неточку, зроблю її щасливою…

Але час зараз iнший, я зрозумiв, що Неточки вже немає i бути не може… Мрiя, з якою я жив багато рокiв, потьмянiла, поблякла, розтала…

Та ось раптом з'явилися ви… Ще до того, як вперше прийшли до Антона, ще на роботi, в iнститутi, я побачив вас… Далi — бiльше. Придивляючись до вас, усе дужче пiзнавав свою Неточку Незванову… Але… — Павленко розвiв руки, — ви з'явилися у моєму життi пiзно… Як бог свят…

— Менi холодно, Вячеславе Адамовичу, — перебила його Нiна. — До побачення, я побiжу.

— Нi, нi, — схопив її за рукав пальта Павленко, — так не можна. Я надто довго носив це в собi, щоб не сказати вам все, до кiнця, коли вже почав… Я вас не вiдпущу. Потерпiть. — Вiн поглянув на тоненькi нитянi рукавички жiнки. — Давайте, я потру вам пальчики, щоб зашпори не зайшли.

— Не треба! Ви пiшли мене проводити, щоб наговорити на людину?

Нiна припинила спроби Павленка узяти її руки у свої i збiльшила крок.

Вячеслав Адамович не вiдставав.

— Так, саме для цього! Але не наговорити, а… Невже ви такi безжальнi, Нiно?

— Чого ж ви хочете вiд мене, Вячеславе Адамовичу?

- Єдине. Щоб ви не надiялись на Антона, вас чекає тяжке розчарування… Зрозумiйте мене правильно, я давно люблю вас, i менi нестерпно бачити, що Антон поводиться з вами, як з iграшкою… Мало того, що й дома чоловiк знущається… У мене серце кров'ю обливається… Я, звичайно, живу, так би мовити, теж пiд ковпаком, — ви знаєте мою Варвару! — але заради вас, Нiно Василiвно, я готовий… на…

Вiн не встиг закiнчити фразу.

— Я люблю Антона, а не вас! — скрикнула жiнка. — Не проводжайте далi, благаю вас! Не смiйте!

Вона кинулася до мiстка, що вiв через протоку з Русанiвки на Березняки. Нiна не те щоб була обурена (яка жiнка буде обурюватися, коли їй освiдчуються у коханнi), але у неї з'явилося вiдчуття, що до неї доторкнулося щось мокре i слизьке…

Повертаючись зараз у думках до ранкової зустрiчi з Павленком в iнститутi, вона знову не могла зрозумiти, чому Вячеслав Адамович не сказав їй про трагедiю з Антоном, якщо таке справдi скоїлося. Не знав про це? Звiсно, якщо бiда сталася вранцi, коли уже пiшов з дому, мiг би й не знати… Iнакше вiн не тiльки їй сказав би, а пiдняв би на ноги весь iнститут, де Антона так любили… Але чому вона дозволяє собi думати про нього у минулому часi? Невже справдi повiрила, що загинув?! Та коли ж це могло трапитися?!

Так, якби, не дай бог, скоїлася така бiда, у жодне вiдрядження Вячеслав Адамович не поїхав би. Не поїхав би, поки не провiв друга в останню путь.

Та нi! Все це неправда. Неправда, неправда, неправда!

Думки в головi у Нiни ще дужче переплуталися. Жiнка зупинилася. Зробила кiлька крокiв назад, до будинку Журавля. Потiм знову зупинилася розгублено: полковник уже, певно, пiшов.

Справдi, Коваль був на вулицi i прямував до «Волги», яка пiд'їхала.

Так, так! Вона має ще раз спитати, чи не помилився цей полковник, може, це не Антон загинув, а хтось iнший з цього дому.

Нiна пiшла швидко, побiгла, пробувала закричати, щоб притягти увагу полковника. Аякже, вона спитає, кому ж вiддати у такому разi кiнець роботи.

Нiна запiзнилася. Полковник уже сiв у машину, яка вiдразу рвонула з мiсця.

Жiнка гiрко дивилася услiд. Застиглi, голi, вкритi лише бiлим iнеєм тополi, що виладналися рiвними шеренгами, крокуючи уздовж бульвару вдалину, раптом здалися їй високими людськими кiстяками, i вона здригнулася. Тим часом «Волга» пiд'їхала до каналу i, м'яко повернувши на вулицю Ентузiастiв, зникла з очей.

Нiна вiдчула, який лютий мороз надворi, як кусає її нiс, щоки, на яких замерзли сльози, як холод проймає крiзь благеньке пальто до кiсток i зашпори заходять у пальцi. Але, незважаючи на холод, вона побрела по бульвару повiльно, не маючи снаги прискорити крок. Слава богу, її будинок був не так уже й далеко…