Те, що полковник не звернув уваги на її реплiку i далi називає її за паспортом, не сподобалося жiнцi, але вона угамувалась: мiлiцiя — це все ж таки мiлiцiя!

— Чому були? Ми й зараз дружимо.

— Коли це "зараз"?

Килина Сергiївна втупилася поглядом у Коваля.

— Коли ви востаннє зустрiчалися з ним? Учора, позавчора?..

— З мiсяць тому.

— Замовляли взуття?

Килина Сергiївна на мить затримала подих. Так он воно що! У м'якому сiрому свiтлi, яке лилося з вiкон, обличчя її нiби закам'янiло.

— Я ношу iмпорт. — Жiнка поворушила пiд столом ногою i поглянула вниз, немов i Коваль мiг. побачити пiд столом її iмпортнi чобiтки.

— З ким ви зустрiчалися в його квартирi!

— Його друзiв я мало знаю. Втiм, можу декого назвати. Наприклад, Нiна. Це — друкарка з iнституту. Вона йому приватне друкувала, iнодi приходила допомогти по господарству… — Христофорова замовкла, потiм додала: — Ну, хоч вас i не цiкавлять iнтимнi взаємини, скажу — це його пасiя. Вона в Журавля по самi вуха закохана… Iще хто? Рiзнi люди заходять, зустрiчала у нього якусь акторку, вчительку, здається, Галиною звуть… дитячого лiкаря Олю… От i всi, кого бачила… Вiрнiше, кого запам'ятала…

— Це все замовницi? Черевички або чобiтки?

Жiнка знизала плечима:

— Квартира у нього вiдкрита. Заходять просто "на вогник". А чому ви кажете: "замовницi"? — схаменулася Христофорова. — Адже вiн не швець, а вчений, молодий науковець… — Пiд пильним, дещо iронiчним поглядом полковника Килина Сергiївна розгубилася. — Ну, звичайно, вiн умiє й шити. Золотi руки. Можливо, комусь i пошив черевички… Не знаю. Його хобi мене мало цiкавить…

— Гаразд, — поморщившись, погодився Коваль. — До черевичкiв та жiнок ми ще повернемося. — Килина Сергiївна усе дужче нагадувала йому дружину, i це його сердило, бо зараз було зайвим, заважало йому працювати. — А чоловiки? Були у вашiй компанiї чоловiки?

— У моїй? Ви знаєте, нi. А в Антона Iвановича один тiльки завжди стирчить. Ну, це спiвробiтник i сусiда — Павленко. Людина з головою, здiбний, теж науковий спiвробiтник… Щоправда, трохи дивакуватий. Одружений, але до чужих спiдниць липне…

Дмитро Iванович запитально глянув на Христофорову.

— Нi, не до моєї, - зрозумiвши його погляд, фиркнула жiнка. До тiєї ж Нiнки, друкарки.

— А вороги у Журавля були?

— Вороги? Не думаю. Людина вiн весела, доброзичлива, є в ньому щось дуже симпатичне, принадне. З ним приємно спiлкуватися. А втiм, у кого ворогiв немає… - зiтхнула кравчиня, — А чому все-таки Журавель вас цiкавить? I чому ви весь час про нього у минулому часi говорите?

— Я вже сказав, що менi запитання ставити не треба, — нагадав Коваль. — Проте на це вiдповiм: Журавель загинув.

— Як загинув? — наморщила лобик Килина Сергiївна. — Що значить «загинув»? Як це розумiти? Помер? Вбили? Коли? Хто? — Вона випросталася у крiслi, немов збиралася пiдхопитися i бiгти, шукати кривдника.

— Помер, — пiдтвердив Коваль, уважно стежачи за реакцiєю жiнки.

— Не може бути! Вiд чого?

— Отруївся газом.

— От тобi й на! — закусила губку спiвбесiдниця Коваля. — Нi, нi! — вигукнула вона за секунду. — Ви щось плутаєте. — Вона висмикнула з модної сумочки напахчену хустинку i, немов тiльки тепер повiривши полковнику, дозволила собi заплакати.

Дмитро Iванович не заважав їй виплакатися, i вона швидко опанувала собою.

— Розкажiть, як ви познайомилися? Що про нього знаєте. Чи були обставини, якi могли штовхнути його на самогубство?

— Самогубство? — Христофорова подумала трохи, потiм сховала носовичка назад у сумочку. — Виключено, — заявила рiшуче… — Дуже вже вiн життя любив, жуїр був великий. А коли ж це трапилося?

— Дванадцятого. Де ви були в цей день?

— У Львовi.

— А постiйно живете у Києвi?

— Так.

— Одна?

— Я розведена.

— А в Одесi? Дочка з батьком?

— Нi, без батька. Вiта цього року закiнчила школу, зараз працює i вчиться на вечiрньому.

— Живе у гуртожитку?

— Нi, що ви! У неї своя квартира. Батько виїхав з Одеси, квартира залишилася їй i бабусi, тобто моїй матерi. Але мама влiтку померла.

— Як менi вiдомо, ви вважаєтесь закрiйницею в ательє фабрики «Iндпошив». Однак бiльше буваєте в Одесi, нiж на роботi.

— Справа в тому, — без найменшого збентеження вiдповiла жiнка, — що я фахiвець високого класу. Тому працюю не з бригадою. Сама крою i сама виконую. У мене по-справжньому «iндпошив», i вiдповiднi замовницi, дружини вiдомих учених, художникiв, навiть мiнiстрiв… втiм, я й сама художниця. Художниця-модельєр… Частину замовлень беру з собою в Одесу i там виконую… Ви ж розумiєте, хоч дiвчина у мене цiлком самостiйна, але пiсля смертi бабусi контроль i нагляд необхiдний… I це тепер лягло на мої плечi…

Коваль розумiв жiнку. Але вiн так само розумiв, що ательє «Iндпошиву» було для Килини Сергiївни тiльки ширмою. Фактично Христофорова була приватною кравчинею, яка спритно вислизала з-пiд контролю фiнансових органiв. Не мав сумнiву, що її ательєвську зарплатню хтось кладе до своєї кишенi. Але Килинi Сергiївнi важливим було десь рахуватися у штатi, щоб не втрачати трудового стажу. Те, що її клiєнтками були дружини впливових людей, якi прагнули пiдтримувати з нею сталi, а часом i дружнi стосунки, — наслiдок нестачi талановитих майстринь i одвiчного прагнення кожної жiнки бути гарнiшою i бiльш вишукано одягненою, нiж iншi, — виховали у кравчинi певну зарозумiлiсть.

Проте зараз взаємини Христофорової з ательє, замовниками i фiнвiддiлом його не цiкавили, i вiн не став поглиблювати цю тему.

— Отже, ворогiв у Журавля не було, кажете, i самогубство так само виключене, — повернувся до свого Коваль.

— Я так вважаю, — знову посмутнiла i знову витягла з сумочки хустинку жiнка. — Ой, яка це трагедiя! Така прекрасна людина загинула! I яка талановита! Вiн до академiка дiйшов би… Йому всi заздрили… — Килина Сергiївна раптом сама урвала свої ламентацiї, немов уражена новою думкою: — Так, так, йому всюди i завжди заздрили. Ще й як! У тому ж iнститутi, наприклад… Якби ви сказали, що йому якесь свинство пiдстроїли… навiть… ну, наприклад, пiдсипали миш'яку у вино, я не здивувалася б… Але отруїтися газом?! До речi, як це сталося? Це не секрет?..

Коваль промовчав, вирiшивши, що подробицi загибелi Журавля Христофоровiй поки що знати не варто.

Зеленкуватi очi жiнки спалахнули вогнем.

Пiсля короткої паузи вона сказала:

— Якби миш'як, наприклад, то могла б подумати i на яку-небудь подруженьку. Мене з цього списку, я сподiваюсь, ви виключите. Полковник нiяк не реагував на цю риторичну реплiку, i жiнка продовжила свою думку: — Так, так. У Антона була цiла зграя коханок, i з ними вiн поводився не завжди гречно. Набридне — викидав, як цуценя… Але багато хто був вiд нього просто в нестямi… Наприклад, наприклад… Та ось, недалеко ходити, ця сама iнститутська Нiна. Я вже казала, закохана по самi вуха. I пiдозрюю, страшенно хотiла, щоб вiн забрав її до себе, одружився. У неї в сiм'ї негаразд. Чоловiк якийсь садист, старший за неї, б'є, батько вiддав за нього, за свого товариша по чарцi, у сiмнадцять рокiв…

Вона це приховує, але я знаю. Антон жалiсливий, а може, й сподобалась, вона таки нiчого собi… Правда, як на чий погляд. Надто вже тиха, терпляча, послужлива, я сказала б, якась покiрна. Ти її ногою, а вона до тебе душею. Навiть гидко! Але чоловiкам такi подобаються. Надто тим. кому жiнки нелегко дiставалися або котрi у якої-небудь мегери пiд ковпаком сидять. — Згадавши раптом, що полковник теж чоловiк, Килина Сергiївна нiяково всмiхнулася i запитливо глянула на нього: — Я не люблю таких. Вони принижують жiночу гiднiсть. Нiнка йому служила вiрою i правдою, мовчки терпiла всiлякi примхи, це, певно, не йшло в порiвняння з домашнiм пеклом. Та й у коханого, як вiдомо, i кулак солодкий… Нi, нi, це Антона Iвановича не стосується… Так, приказка… Журавель якось пообiцяв їй одружитися… Ну, обiцяв, обiцяв, посiяв надiю. А насправдi за нiс водив. Та це й зрозумiло. Нерiвня вона йому. Без освiти… Якщо надовго — то нецiкава, одноманiтна, в одному платтячку може пiвроку ходити. Щоправда, чистьоха, хоч плаття i одне, немодне, запране, але чисте… Якби миш'як, я повiрила б… Знаєте, вiд любовi до ненавистi один крок… Не хочу даремно обмовляти, але могла, могла б Нiнуся! Допiк, значить, їй! Прийти у гостi, а потiм газ вiдкрити i пiти… I жодних слiдiв!.. Одного разу ця сумирниця таким оком на мене кинула — мурашки по спинi побiгли. У тихому болотi чорти живуть.