Коли минув тривалий нервовий спазм, Павленко сказала:

— Повiрте менi… Я не винна. Я нiчого не знала. Вона упала, а я втекла, я боялася, вона дужча за мене. Я прийшла не сваритися. Повiрте менi. Я її переконувала, що Вячеслав не винний, що вiн пiшов додому, нiчого не помiтивши… Я просила її не ходити у наш дiм. А вона менi закричала: "Ви усi там винуватi! Ви i ваш чоловiк — обоє убили Антона!"

I тодi я не витримала i вдарила її. Вона вчепилася менi у волосся, i я вiдштовхнула її з усiх сил… Я не знаю, чому вона впала. Певно, посковзнулася на клаптях, якi валялися на пiдлозi. А я, не оглядаючись, кинулася навтьоки… Боже мiй, боже мiй, — простогнала Павленко. — Як же це так вийшло!

У пам'ятi Коваля несподiвано зринула остання розмова з Христофоровою у мiлiцiї. Тепер вiн зрозумiв причину розгубленостi кравчинi наприкiнцi тiєї бесiди. Килина Сергiївна раптом почала розумiти, що справа не у Нiнi, на яку вона весь час грiшить, а в Павленко, але соромилася вiдразу вiдмовитися вiд свого ранiше твердого переконання. Прозрiння i коштувало їй життя.

Полковник зняв трубку i подзвонив Струцевi.

— Вiкторе Кириловичу, зайдiть.

Коли старший лейтенант увiйшов до кабiнету, Коваль показав на Варвару Олексiївну, яка мовчки витирала хустинкою змокрiле вiд слiз лице.

— Вiдведiть громадянку Павленко на експертизу волосся i заодно знiмiть вiдбитки пальцiв…

Жiнка важко пiдвелася з стiльця i, не глянувши бiльше на Коваля, усiм своїм виглядом показуючи, що їй тепер до всього байдуже, покiрно рушила попереду старшого лейтенанта.

Коли за ними зачинилися дверi, полковник iще деякий час сидiв мовчки, втупившись кудись у простiр. Дихав вiн важко, немов у кiмнатi йому бракувало повiтря: давалася взнаки вiкова стенокардiя, якої Коваль боявся найбiльше. Потiм його погляд упав на пiдлогу, i вiн побачив пом'ятий пролiсок, який голубою краплею лежав бiля нiжки стiльця.

Дмитро Iванович пiдняв його, зробив кiлька непевних крокiв по кабiнету i тодi рiшуче наблизився до вiкна. Шпарким порухом вiдчинив фрамугу. З вулицi влетiв свiжий весняний вiтерець: вдерлася весна i Коваль полегшено зiтхнув…

Київ, 1984-1988.