А я сидiв, зазнаючи жахливих тортур. Зрозумiйте мене правильно, я бачив, що свiт зiтканий з несправедливостей… Про каву я, звичайно, забув… Менi було не до неї…
На останньому допитi ви говорили про совiсть. Менi гiрко й смiшно було вас слухати. Адже ви — розумна людина, знаєте життя, невже й справдi вважаєте, що треба жити по совiстi?! Совiсть тепер тiльки заражає людинi, її тепер не шанують. Совiснi голi ходять, а безсовiснi… Найближчий приклад: спритник Антон i я закомплексований заєць…
Прочитавши мiй лист, ви, напевне, подумаєте, що вiн — наслiдок совiстi, яка прокинулася. Але це не так… Я просто хотiв пояснити вам, що у смертi Антона нiхто не винен, крiм нього. Такi люди не мають права на життя…
Та пiдемо далi…
Незабаром Антон повалився на диван, на якому сидiв, i захропiв. Я не йшов, охоплений своїми гiркими думками. Скiльки так просидiв — не знаю.
Потiм почув стукiт у дверi i пiдвiвся вiдчинити. Це була моя Варя, вона заждалася i прийшла забрати мене додому. Так iнодi вона робила, коли я дуже затримувався.
Побачивши її, я раптом розплакався. Хоч не можу сказати, що любив її, - любив i люблю на всьому свiтi тiльки Нiну, але Варя була єдиною людиною, з якою я мiг подiлитися своєю обидою.
Пiдвiв її до столу, на якому серед тарiлок i чашок лежав рукопис Антона. Не стримуючи ридань, я опустився на стiлець i розповiв їй усе. Вона стояла поруч, притиснувши мою голову до своїх грудей i гладила мене. Наша спiльна обида викликала у нiй гнiв, вона не знала, чим заспокоїти мене, але раптом сказала: "Ходiмо додому… Не переживай, все буде гаразд…" Я пiдвiвся i слухняно пiшов за нею.
Вдома вона допомогла менi роздягтися, погасила свiтло i лягла поруч. Я притиснувся до неї, а вона усе розраювала. Менi здалося, що це не Варвара, а мiсячна богиня Нiна спустилася i втiшає мене, i я став заспокоюватися, як колись дитиною на материнських грудях. Мої страждання, мої душевнi болi i кривди, що терзали мене з дитинства, у тi хвилини обпалили душу очисним вогнем, i я зрозумiв раптом вищий сенс людського iснування. Вiн полягає у вiдмовi вiд себе, вiд своїх нiкчемно-дрiб'язкових земних претензiй, вiд свого самолюбства, гординi, вiд «я». "Треба розтектися, розчинитися у вiчностi", — вирiшив тодi я. Зрозумiйте мене правильно. Це не означає убити себе — у мене не вистачило б духу для цього. Ви правильно обiзвали мене боягузом, я не заперечую. А зараз я вирiшив, що треба розчинитися у вiдмовi вiд себе.
Однак у тi хвилини я ще не був готовий, усе ще терзали мене приступи слабкодухостi, жалю до себе i безпричинної туги, — i знову починав плакати.
Так ми лежали довго. Я весь час просив у Варi холодної води, i вона декiлька разiв покiрно вставала. Вона переживала за мене, теж нервувала, гладила i повторювала, що любить мене, що я їй найдорожча людина на свiтi, що заради мене вона готова на все…
Потiм раптом сказала: "Перестань нарештi терзатися. Журавель бiльше не стане у нас на шляху", — i сама заплакала. Я спочатку не зрозумiв її, розгубився — я ще нiколи не бачив, щоб Варвара плакала, як iншi жiнки, i у свою чергу почав утiшати її…
Вона сказала: "Журавля уже немає на свiтi. Вiн помер". — "Як помер?! — здивувався я. — Чому помер? Вiн просто заснув". — "Так, заснув, — сказала вона. — Назавжди. Вiн отруївся газом, який iде до кiмнати з кухнi. Я сама чула запах газу". — "Це, напевне, Нiна забула закрити пальник! — закричав я. — Боже мiй!" — "Не знаю, хто забув закрити, але, вiдчувши запах, я глянула в кухню i побачила, що пальник плити вiдкрито". — "I ти його закрила?" — "Нi, — твердо вiдповiла Варвара. — Не я його вiдкривала, не менi закривати. Не моїми руками послано це йому… А у нас тепер нарештi буде людське життя". Вона ще прошепотiла:
"Ми будемо багатi, Славику, багатi-багатi… I щасливi! Нiхто тепер тебе не скривдить!.."
I я зрозумiв усе.
Варя зростала у повоєнних злиднях на своїй Мишоловцi. Усе життя вона поривалася вгору, у бiльш забезпечену верству суспiльства, але освiту змогла здобути тiльки середню. Цього їй було замало. Нарештi стала бухгалтером, але мети своєї все одно не досягла i вважала, що "не вийшла в люди". Потiм вона пiшла за мене, молодого, перспективного, як вона сподiвалася, науковця. Я тодi, правда, ще тiльки студентом був.
Але й тут її спiткала невдача. Я не змiг врятувати її вiд сiрого животiння, не змiг створити для неї легке, красиве життя, про яке вона мрiяла з дитинства.
Тодi я не дав їй закiнчити:
"Як ти могла?! — злякано закричав я. — Ти ж убивця!"
Я пiдхопився з лiжка, ввiмкнув свiтло i почав гарячково шукати одяг. Варя сидiла на постелi у нижнiй сорочцi, обхопивши голову ззаду голими руками. Погляд її був спрямований не на мене, а кудись у простiр, волосся розкидане, вона не рухалася i була схожа на вiдьму.
Потiм вона опустила руки i зовсiм спокiйно промовила: "Не хапайся… Все одно вже пiзно. Вiн мертвий… I це не я, а господь покарав його за крадiжку, за тебе…"
I тодi я кинувся до телефону. Що було далi — вам вдалося пронюхати: як я дзвонив, що говорив… Але й це не допомогло вам запроторити мене до в'язницi, бо, ви це знаєте тепер, я нi в чому не винен i будь-якi спроби довести мою провину нiколи б не мали успiху…
Слухаючи мою розмову по телефону з диспетчеркою "Київгазу", Варвара сказала:
"Не зчиняй галасу. Вiн все одно уже мертвий, i в убивствi звинуватять тебе".
Вона наблизилася до мене i, втiшаючи, спробувала обiйняти. Але я вiдштовхнув її. Менi привидiлося, що це тягнуться до мене кiстлявi руки скелета. Я проклинав її. Вона вiдповiла: "Не бреши, ти радий. Я зробила це замiсть тебе. Ти сам хотiв цього, ти жагуче заздрив Антоновi i ненавидiв його. Я ж знаю. Але ти не змiг би скористатися з нагоди, яка трапилася, скористатися своїм, можливо, єдиним шансом, у тебе не вистачило б рiшучостi, ти боягуз. Я розумiла це i взяла усе на себе".
Тодi я її вдарив, вперше у життi. Вона опустилася на пiдлогу, обхопила мої колiна i знову заплакала. Але я вирвався, накинув халат i вийшов у коридор, думаючи своїми ключами вiдчинити дверi Антона. Я тiшився надiєю, що Антон iще живий, я перекрию газ i витягну бiдолаху на чисте повiтря.
Але ключi не пiдходили, а стукати я боявся, щоб люди не почули i потiм не звинуватили мене. Як я пояснив би їм, чому став серед ночi вдиратися до квартири Антона!..
У цей момент я почув кроки на сходах i кинувся у свої дверi. I тодi, не маючи можливостi змiнити хiд подiй, згнiтивши серце, я примирився iз тим, що скоїлося, примирився з усiм. Менi краяли душу суперечливi почуття: страшенно жаль було Антона, але радiв, що зробив це не я, i виправдував себе тим, що хотiв його врятувати, хоч i не змiг.
Я все життя терпiв вiд духовної невлаштованостi, вiд борсання мiж мрiєю i дiйснiстю, вiд постiйного невиразного i тривожного вiдчуття несправедливостi, на яку, на мою думку, прирекла мене доля i люди. I думка моя часто оберталася на пекельних колах вiдчаю через те, що я нiколи нiчого не мiг змiнити.
I ось тепер я одержав не тiльки фiзичне, але й духовне визволення. Мене немає, мене не стало. Я пiшов вiд усього цього i розчинився у вiчностi… Я став сином Мiсяця, який дає нам срiбне сяйво, Чоловiчу i Жiночу силу. Я тепер буду блукати по свiту, поки не знайду тiєї точки на Землi, куди опускається сторч прямий промiнь мiсячної богинi, по якому до нас униз сходять її посланцi… Силою свого притягання моя богиня з космiчної далечини посуває на Землi води морiв i океанiв… її сила безмежна i зiйде на мене…
Досi у моєму життi були лише дрiбнi, кумеднi клопоти, мiзернi думки. А тепер, коли я зробив нарештi велике вiдкриття, — нi, не якоїсь там шлiфовки! — коли менi вiдкрилося, що не Сонце панує над Землею, а Мiсяць, бо недаремно сказано, що живемо ми у "пiдмiсячному свiтi", я отримав нове життя. Я вiрю, що, коли усi люди зрозумiють свою справжню природу i разом зi мною прийдуть вклонитися мiсячнiй богинi, на землю зiйде загальне благоденство i щастя…"
— Гм, — промовив Коваль, читаючи далi приписку: