- Га бодай ви подохли! - гримне було раптом дiд страшенним голосом, кидаючи в артистiв кiсткою.

 Ошельмованi винуватi митцi кидались мовчки навтiки, ламаючи тютюн, бодай їм добра не було.

 Отож лiзе таке в голову. Не спогади, а казна-що. Мо- I же, перейти до коней?

 Да, так от конi...

 Здавалось менi, що конi й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тiльки нiкому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу i вiрив у вiщування через них, особливо, вночi, коли все жило по-iншому. Конi водилися в нас рiзнi, бо батько часто їх мiняв на ярмарку. Були часом хитрi й недобрi конi. Були нещасливi, ображенi мужицькi кiнськi душi. Були переляканi, заклятi, стурбованi або завороженi навiки грiшники конячi. Але всi вони були окремi вiд нас, пригнобленi, засудженi безповоротно i навiки. I це було видно по заходi сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кiнське око.

 Один кiнь у нас звався Мурай, другий Тягнибiда. Обидва вони були немолодi, сухорлявi, некрасивi конi. Вже не пригадую, та, може, i нiхто не знав гаразд, яка була в їх масть. Короста з них аж сипалася скрiзь, i вже вони чухались, об що тiльки можна. I куди було не глянеш у дворi, скрiзь на всiх кiлках, ушулах виднiлися слiди їх чухання, неначе весь двiр був у коростi. Тому, очевидно, нi в життi ще, нi в письменствi не iснувало хлопчика, що так би мрiяв про кiнську красу, як я, i так би соромивсь потворностi.

 Мурай був уже вельми старий i невеселий. Тягнибiда хоч i молодший, зате розумнiший i добрiший за Мурая, проте пiдiрваний на ноги, i тому, коли вiн пасся часом у болотi, ноги в нього заклякали i вiн падав, мiж куп'ям у багно i мусив там лежати до ранку, бо конi ж не просять допомоги. А вже ранком, прокинувшись пiд сiряками й свитками, ми витягали його з болота на сухе за хвiст, як iхтiозавра. Вiн дозволяв це робити i дививсь на нас, малих, з подякою i, як нам здавалося, з любов'ю. I я любив його за нещасливу долю i за розум. Вiн був розумний i добрий кiнь, тiльки ну абсолютно, аж нiнайменшої краплиночки чогось там героїчного, чи мальовничого, чи того, що в пiснях i в колядках про коней спiвають. I не питайте,- не було й натяку. Ах, яких ми мали некрасивих коней! Згадаю, i досi жаль i сором, хоч i пройшло вже пiвстолiття. Трудно жилось їм у нас. Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, нiякої пошани. Люто часом кричав на них батько, i кляв, i бив їх раз у раз по чiм попало, важко дихаючи i полотнiючи од гнiву.

 Якось одного разу над Десною пiдслухав я вночi, на сiнi лежачи i дивлячись на зорi, як пiсля денної важкої працi конi розмовляли мiж собою, пасучись. Розмова шла про нас, якраз про батька.

 - I чого вiн такий лихий, ти не знаєш?

 - Не знаю. Я ледве стою на ногах, отак натягався.

 - А я що знаю? Теж нiчого. Знаю хомут, голоблi i пугу. I ще хiба його лайку.

 - Знаю i я його лайку. Наслухавсь доволi. Так чомусь сумно i недобре менi.

 - Сумно й менi. Колись я бiгав понад хмарами,- Тягнибiда розiгнув шию i подививсь за Десну.-Тисячi лiт, ще до возiв i оранок, на моїй спинi їздили пророки. Були в мене тодi ще крила. А пращур мiй був кiнський цар чи бог, колись казали мати.

 - Були i в мене крила, та нема. Нi крил у мене вже, нi краси, тiльки вавки на спинi. Хоч би сiделку зробив порядну, сiделки немає. I так душа пригноблена його недобротою, а вiн, не знаю, як тебе, повiриш - нема тiєї днини, щоб не бив. А толк який: валюся з нiг.

 - Це правда. Тiльки не нас вiн б'є.

 - Балакай! Не нас! Болить же нам?

 - Конику, вiн б'є недолю свою. Худi ми, коростявi, i сили в нас мало, от що. А натура в нього старовинна, геройська, хiба йому таких треба, як ми? Учора, коли загруз я з возом у калюжi, i вiн трощив мене пужалном i носаками, i кричав, роззявивши рота, як лев, помiтив я в його очах страждання, та таке палке, бездонно глибоченне,- куди там наше! I я подумав: i тобi болить, проклятий, бiдний чоловiче.

 - Тихо. Пасiмося мовчки. Ось його хлопець зорiє,- сказав Мурай, помiтивши мене пiд копицею.

 Вiд того часу я нi разу не вдарив коня.

 - Пустiть колядувать! - чую голос дiвочий знадвору. Я - зирк у вiкно: то не повний мiсяць з зоряного неба усвiтив у хату перед Новим роком. В маленькiм вiконцi, якраз проти печi, рожевiє на морозi дiвоче лице.

 - Пустiть колядувать! - питається ще раз.

 - Спiвайте! - голосно одказує мати.

 - Кому?

 - Сашковi!

 - "Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечiр..." - заспiвало зразу аж чотири дiвки, i вже хто знав, чи то вiд морозу, чи такi дiвчата i слова колядки у зимовий вечiр, тiльки спiв лунає так дзвiнко i гучно i свiт став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившися на лавцi край вiкна пiд рушниками, щоб не помiтили дiвки, я весь перетворююсь на слух. I вони тодi довго i повiльно, нiби линучи в безмежну далечiнь часу, на сiмсот, може, лiт, виспiвують менi талан. I ось, вслухаючись в чарiвнi слова, я починаю видiти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарiв i купцiв. I мушу я нiби продати коня, бо слова мої спiвали так: "Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой порадь ти мене, та продам я тебе за малу цiну, за сто червiнцiв". А кiнь у яблуках, шия крута, червона стрiчка в гривi, одспiвує менi на вухо не продавати його i спогадати про себе. Я почуваю бiля вуха його нiжнi м'якi губи, а слова коневi у дiвчат такi, що повiк пам'ятатиму: "Ой чи ти не забув, як у вiйську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами турки влягали, ой, да не самi турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега,святий вечiр..."

 Що ж менi робити? Вже конi ворожi iржуть на Дунаї i ворожi стрiли пiють недолю менi. Тодi, розкривши широко очi, я почуваю, нiби якась сила пiднiмає мене з лави i виносить з хати прямо на коня, i тут кiнь мiй скочив, "Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, i нi шаблi кiнця, нi мене, молодця,- святий вечiр...".

 Я вертаюсь з Дунаю до хати, оглядаюсь: аж i мати спiває, гойдаючи колиску, i в неї зовсiм не хатня мрiя, щось зовсiм не буденне, нiби сама вона теж лине десь у просторах свого серця, i дiвки за вiкном на морозi пiд зоряним небом. Ой як гарно! А Дунай широкий та глибокий. Вода холодна, аж сичить. А по тiм боцi турки й татарва лютують, що так багато я їх потоптав конем.

 Потiм спiвали другi й третi дiвки. Чого тiльки не чув я про себе. Там уже я i збирав вiйська, аж землi важко, i вибивав ворота у чужi городи, i орав поле сизими орлами, i засiвав поле дрiбним жемчугом, i мостив мости все тесовiї, i постилав килими все шовковiї, i сватав паняночку з-за Дунаєчку, з-за Дунаєчку королеву дочку. I лiсами їхав - лiси шумiли. Мостами їхав - мости дзвенiли. Городами їхав - люди стрiчали, поздоровляли,- святий вечiр...