— Не треба так швидко пити.

При цих словах Канае зробив один ковток і, поставивши склянку на прилавок, усміхнувся:

— Як ви ніжно говорите!

— Анітрохи. Я не люблю такої пиятики.

— То що, мені не можна пити? А якщо я маю гроші?

Момоко кивнула головою й відійшла до середини прилавку — готувати напої для гостей. Тим часом Канае вихилив решту віскі й гукнув: „Ще одну!” „Щоб почати розмову, треба трохи впитися”,— вирішив він. Його вільна рука знов полізла в портфель. У спину війнуло холодом — це з порогу кілька голосів запитали: „Місця є?” — і пішли далі.

— Я сьогодні заходив до вас додому,— почав Канае, коли Момоко стояла перед ним і мовчки дивилася, як він підносить склянку до губ.

— І що? Ая-тян зраділа?

— А чого б їй не радіти? Я ж приніс різдвяний подарунок. І не тільки для неї, а й для вас.

— Що ж ви принесли?

— Не скажу. Прийдете додому — самі побачите. Я думав, у вас сьогодні вихідний. Дарма ноги бив.

— Сома-сан, не обманюйте себе. Ви хотіли зустрітися з Ая-тян. Цього тижня в нас гаряча пора, і я ніяк не могла бути вдома.

— Та я вже чув про це. А тому прийшов сюди. Навмисне прийшов.— Момоко нахмурила брови і глянула на нього так, ніби оцінювала, а Канае вів далі: — Може, я трохи перебільшую… Але чого ви дивитеся на мене так сердито? Момоко-сан, я ж усе-таки гість.

Від такого звертання дівчина ще більше нахмурилася. Серед загального шуму й музики ніхто не звертав уваги на їхню розмову. Під впливом хмелю слова в Канае самі просилися на язик. Він добув з портфеля коробочку, обгорнуту папером, і поклав на прилавок.-Візьміть, будь ласка.

— А що це таке?

— Швидше беріть і нікому не показуйте,— Канае мало не пхав коробку їй у руки, а тоді докинув: — Різдвяний подарунок.

— Але ж ви казали, що залишили його в Ая-тян.

— Той дарунок для Мотоко-сан, а цей для Момоко-сан.

— Дивно. Мені одній аж два подарунки?

— Не будемо сперечатися, я ж не понесу його назад.

— Якщо це різдвяний подарунок, то було б краще принести його завтра, на святий вечір,— сказала Момоко, але таки взяла подарунок у руки і, не ховаючись від людей, розірвала паперову обгортку, а відкривши оббиту чорною тканиною коробочку, скрикнула: — Ах, яка чудова річ! Мабуть, дорога? Чим же я її заслужила?

Зелений нефритовий кулон, який вона ніби зважувала на долоні, світився тьмяним блиском. Канае уважно стежив, як дівчина вішала його собі на шию. Ця єдина прикраса на тлі кремового светра справді мала ефектний вигляд.

— Личить мені? Жаль, що тут нема дзеркала.

— Личить. Тому я й купив. Не думаю, що в мене зовсім поганий смак.

— Дорого заплатили?

— Важливо, що зміг купити, а все інше — дрібниці. Зрештою, може, це звичайне скло,— відповів Канае, а тоді тихо додав: — Будь ласка, не кажіть Аяко-сан, що це від мене. Скажіть, гість подарував.

— Чому?

— Я б не хотів, щоб вона подумала, ніби її обійшли.

— Тоді й мені не давайте. Навіщо мені такі розкоші? Заберіть назад.

Обома руками вона притьмом відстібнула кулон і поклала на долоню. Канае було приємно дивитися на її плавні рухи, на те, як піднімалися при цьому її груди під светром. Але її останні слова й поведінка так його приголомшили, що він одразу плутано заперечив:-Але ж, Мотоко-сан… Я ж купив його саме для вас… Це жахливо!..

— Чому жахливо?

Стискаючи кулон з ланцюжком у кулаці, вона деякий час, схрестивши руки на грудях, поглядала на Канае, а тоді раптом поклала йому в долоню ще теплий його подарунок.

— Чого ви такі вперті? — лише й спромігся запитати він, коли вона, зібгавши паперову обгортку й кинувши її в корзину для сміття, пішла готувати віскі з содовою. Порожня коробочка все ще лежала на краю прилавка. Тримаючи в руці щораз тепліший кулон і вагаючись, покласти його в цю коробочку чи ні, Канае з нетерпінням чекав Момоко. Вона повернулася з двома склянками розбавленого віскі — для гостя і для себе.

— Ну навіщо вам бути такою впертою? — почав він тихо, налягаючи всім тілом на прилавок.— Чому б вам не прийняти цей подарунок? Я купив його для вас від щирої душі. Будь-кому він не підійде.

— Але ж ви сказали, що не хочете обійти Ая-тян.

— Я сказав: не хотів би, щоб вона подумала, ніби її обійшли. Вирішив, що така річ вам потрібна, поки ви працюєте офіціанткою.

— Кожна жінка прагне мати все гарне. І Ая-тян не виняток. Тим більше, якщо це від вас.

Канае зніяковів. Його дратувала її непоступливість, а тому вільна рука потяглася до склянки. „Я купив їй цей подарунок, бо вона мені подобається. Я люблю її, і тому витратив останні гроші на прикрасу для неї. Та хіба можу зізнатися їй у цьому?” — міркував Канае.

— А може, зробимо ось так; я вам дарую кулон, а ви мені — ту картину?

— Яку?

— Вже забули? Я ж вам про неї колись говорив. „Острів”. Ви обіцяли віддати її мені, та обіцянки й досі не виконали.

— А-а, ту? — губи Момоко скривилися в іронічній посмішці.

— Згода?

Канае простягнув руку й сунув їй у долоню кулон.

— Гей, за що це ви там торгуєтеся? — озвався голос збоку.— Момоко-сан, підійдіть-но сюди.

— Вона захопилася гостем,— кокетливо пожартувала Сакура. Канае здалося, ніби всі в барі повернули обличчя до нього, і він мимоволі почервонів. Момоко була спокійна.

— Зараз іду. Одну хвилинку…

Кулон зник у чорній коробці за прилавком, подалі від чужих очей. Саме тоді, коли Канае полегшено зітхнув, Момоко підвела голову і спитала:

— Отже, ви цим хочете заплатити за картину?

— Я раніше не думав про це.

— Значить, міняємося?

— Просто не знаю, що й сказати. Я ж приніс його вам як дарунок. Та якщо вам незручно його прийняти, то я ладен узяти у вас за це картину.

Вона стояла, схрестивши руки на грудях. „Цікаво, де вона заховала чорну коробку?” — подумав Канае. Момоко не звертала уваги на настирливі оклики гостей, її очі блищали. Здавалось, вони питали: „Чому ж ви не скажете, що любите мене, а тому принесли подарунок?” Канае понурив голову, і лише тоді дівчина залишила його на самоті.

Як тільки Момоко пішла, Канае, обхопивши обличчя руками, а очі втупивши в порожню склянку, зіперся ліктями на прилавок і впав у задуму. Позаду галасували завсідники бару, хтось заходив чи виходив, і тоді досередини вривався холодний вітер, але Канае нічого не помічав, він навіть не завважив, що йому подали нову порцію віскі. До програвача підходили поперемінно то Сакура, то Момоко, але робили це без особливої охоти. Видно, в барі не було широкого вибору пластинок, а може, офіціантки лінувалися їх міняти, бо здебільшого було чути мелодію „Jingle bell” і тільки іноді тісне приміщення заповнювала солодкувата французька пісенька або жваві ритм мамбо. Однак Канае не виявляв ніякого інтересу ні до музики, ні до людей, і навіть не підвів голови, коли з сусіднього табурета до стійки втиснувся, розсуваючи лікті, новий відвідувач. Він думав про те, що, як тільки Момоко повернеться, ще раз нагадає про своє бажання придбати картину. Звичайно, вона не давала твердої обіцянки, що відступить її йому. Треба, однак, сказати, що той острів на темному морі, нагадуючи про кінець світу, часто (зокрема й зараз) лякав його — Канае ловив себе тоді на думці, ніби потрапив у пастку. Часто?.. І сьогодні в шумливій редакційній кімнаті він як заворожений думав про твір Мотоко Моегі. Правда, йому й на гадку не спадало заволодіти ним, відкупившись різдвяним подарунком. Обмін картини на кулон — це була відмовка, придумана для того, щоб дівчина прийняла дарунок. І все ж таки „Острів” невідступно переслідував його протягом тих дев'яти місяців, відколи він познайомився з його авторкою. Таки правда, Канае запалився бажанням придбати картину й кілька разів заводив про неї розмову, але художниця ухилялася від прямої відповіді. Канае знав, що картиною цікавиться також і Аяко, але навряд, щоб Мотоко вагалася саме через це. І вже зовсім ні при чому тут її власна недооцінка чи переоцінка цього твору, а отже, й неохота розлучитися з ним. Словом, причина її вагань була йому незрозуміла. І водночас Канае не сумнівався, що під його натиском художниця здасться, адже вони близько подружили, та от досі щось нічого в нього не виходило. Бо, правду кажучи, картина його лякала. Якби її досить широке полотно повісити на стіні в його невеличкій кімнаті, де він днює й ночує, то холодні, майже крижані хвилі темного моря поволі затопили б його, притиснули б до стрімких скель острова, а морський вітер, що несе з собою запах смерті, задушив би його, і тоді… Канае не міг пригадати, коли його охопило таке передчуття, і хоча зацікавлення картиною не пропадало, кілька місяців він не торкався цієї тривожної теми. Отож якось непомітно дійшло до того, що картина стала для них (включаючи й Аяко) своєрідним табу. Зрештою, він навіть не знав, що з нею: лежить на купі в кутку майстерні разом з іншими чи знищена, замазана білою фарбою? Та незалежно від того, що підказували йому здогади, „Острів” існував у його свідомості, як жива істота, розростався, ставав краєвидом, ніби баченим на власні очі, ба навіть власноручно намальованим,— як тільки Канае заплющував очі, в його голові яскраво поставало і море, і острів. А от страх підкрадався мимоволі, підсвідомо й накидав мозку нерозгадані таємниці. Так було й сьогодні. „Відколи це почалося?” — запитав себе Канае.