…На його мокрому обличчі не було ніякого виразу. Зрештою, й називати обличчям не було чого. То були останки, сотню раз бачені, попіл, що летить за вітром. „Так, наче він жив лише для того, щоб сказати, що я гарна”,— подумала вона. А навіщо це? Яке значення має зараз те, гарна вона чи ні? Та який зміст укладав у ті останні слова солдат? Вона цього не знала. Та вони й не додали їй ніякої сили. Перед тисячами смертей усе втратило сенс, на тій землі не залишилося нічого прекрасного…
Час знову почав текти, коли я промовила: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян майже одночасно повторила: „Від'їжджаємо”. Мене ця дорога вела до початку, Ая-тян — до кінця; це були різні дороги, але зараз вони простелилися до одного місця призначення. Чого це Ая-тян без ніякого жалю й навіть радо пішла за мною — так, наче в кінці її чекало щось чудесне? Адже від тої миті, коли ми вийшли з дому Нісімото-сан, цими вулицями вона ніколи не ходила. „Я б хотіла поглянути на рідну оселю”,— несміливо сказала вона. Я погодилась і перед тим як поїхати на токійський вокзал, ми прогулялися навколо храму Хонгандзі в Цукідзі. Ая-тян здебільшого мовчала, а якщо й говорила, то лише згадувала про своє дитинство. При цьому ми, напевно, пройшли повз дому її батьків. Таким способом вона переконувала себе, що їде в останню путь. Ми спізнилися на полудневий експрес, а тому почекали наступного. Сівши у вагон, я почала безтурботну розмову, сміялася так, ніби тішилася цією мандрівкою, та оскільки мертва частина моєї душі, як і полотна, повернуті лицем до стіни в майстерні, не могла воскреснути, то і мій голос, і сміх були всього-на-всього судомою моїх голосових зв'язок. „Я вперше їду з вами так далеко,— мовила Ая-тян. Далеко? Вона напевне знала, куди.— Я ніколи не була в Хіросімі”. Хіросіма… Безперечно, вона також знала, що це означає. „Ая-тян, ще не пізно,— в думках зверталась я до неї.— Одумайся, зійди з цього потягу й пересядь на інший, що йде в столицю, а я поїду сама. Ти заблукала і, потрапивши в мій час, опинилася в одному зі мною потязі. Зимової ночі ти побачила погани сон, послухалася оманливого чужого голосу й перестала бути собою, та коли розвидниться, ти зрозумієш, що помилилася, бо тобі не треба було сідати в цей потяг і їхати зі мною в останню путь. Так, ти помилилася. Наші часи відрізняються. Ая-тян, тобі нема потреби вибирати фатальний кінець, ти ж можеш жити собі на радість”. Усе це я говорила подумки, а не вголос. Чому? Бо була під й о г о наглядом? Ні, ми з н и м творили одне ціле, а, тому в о н о не затуляло мені рота. Просто я вважала, що Ая-тян так буде краще. Так буде краще. Досі ми тільки покірно чекали, а самі не намагалися вибирати й о г о, хоча від самого початку я розуміла, що це найголовніше. Я боролася з н и м і не хотіла слухати й о г о нашіптувань. Та коли зважитися, то зникне страх і тривога, час опише плавну спіраль і доведе до того місця, яке буде і початком, і кінцем. Видно, Ая-тян теж до цього додумалася. Знала вона й те, що добратися туди можна тільки разом зі мною. Знала, що час готує там для нас неминучу розв'язку. Ми не були його жертвами, а повними володарями. Простягаючись від вічності до вічності райдугою, він утишував страждання і залишав після себе щось схоже на прозору кулю. З такими думками в голові я сміялася, а Ая-тян, недовірливо поглядаючи на мене, питала: ”З чого ви смієтеся?” — і собі робила те саме. Разом з нами гулко реготав потяг і мчав до місця призначення. Мчав до н ь о г о.
ПІЗНІЙ ВЕЧІР
„Коли силкуєшся пригадати чиєсь обличчя, воно відходить назад, а коли думаєш про щось інше — чітко вимальовується перед очима”,— роздумував Канае. Пам'ять не кориться людській волі. Від самого ранку він згадував обличчя дівчат — Аяко та Мотоко,— та вони час од часу несподівано зникали, і залишалося від них тільки якесь неясне абстрактне враження. Тоді Канае вже не міг сказати про них нічого конкретного: які в них очі або як вигинаються в них губи від сміху. Тож і не дивно, що в таку хвилину його обіймав раптовий неспокій. Хіба ж можна твердити, що він їх любить, якщо навіть риси їхнього обличчя розпливаються в уяві? А може, винна в цьому дрімливість, що затуманила йому голову, як сніг оцю шибку, і втома, що не дозволяла йому навіть розгорнути блокнот на колінах? Якби не це, то зусиллям волі він викликав би в пам'яті образи так добре знаних обох дівчат. Його повіки мало не злипалися, а плутані думки присипляв, наче снодійним, і одноманітний стукіт коліс, і дедалі тьмяніше освітлення, і духота, і хропіння сплячих пасажирів. А до того ж, сніг без упину налітав на шибку і відгороджував його від зовнішнього світу. Канае дивився на цю біду заслону, а в його голові виринули, як білі надгробки, картини, замазані білою фарбою й повернуті лицем до стіни в майстерні Мотоко Моегі. „Вважають, що чорний колір — символ нещастя, та хіба білий не збуджує трагічних передчуттів?” — подумав він, і водночас перед його очима з'явилися білі кістки, відкриті непогоді протягом багатьох днів і ночей. Злякавшись, Канае ворухнув рукою, ніби хотів прогнати від себе неприємне видиво, і через це блокнот упав під ноги. Він хапливо підняв його, ретельно обтер від бруду і поклав поряд на лавку. „Щось зі мною негаразд. Але ж якщо вірити телеграмі, одержаній у Нагої (сумніватися в ній нема підстав), одна з дівчат уже мертва, і її труп зараз поволі розкладається. Після його кремації лишаться білі кістки, їх покладуть в урну і закопають у землю, а тоді вже ніколи,— Канае викликав у пам'яті кругле, з повними щоками обличчя Аяко і довгасте, обрамлене чорним волоссям Мотоко,— ніхто не побачить їхніх постатей на цьому світі. Можна уявити собі, що від живої людини залишаться самі кістки, але неможливо відновити по них колишній образ людини. Бо кістка — це кістка. Безживний предмет, уламок небуття. По ній не видно, кому вона належала. Вже зараз одна з дівчат щомиті втрачає свою колишню подобу. Як це несправедливо!”
Думки Канае зосередилися на тому, щоб пригадати образ Аяко. Вона приязно всміхалася. Цікаво, чи вужчали при цьому її очі? Чи залягали в їхніх кутиках легкі зморшки? Які були в неї очі — чорні чи карі? Втупившись у шибку з прилиплими до неї сніжинками, він намагався побачити на ній усміхнене обличчя дівчини.
Потяг загойдався й трохи зменшив швидкість. Неможливо уявити собі Аяко мертвою. Та раптом на білому дзеркалі випливло її обличчя таким, яким було торік улітку, коли після сонячного удару вона встала з постелі й сіла на веранді. Розгублено кліпала вона тоді очима, а коли їхні погляди зустрілись, то наче засоромилася. її чорні зіниці гарячково блищали. Не скажеш, що вона була така вже здорова, але принаймні набагато міцніша за Мотоко, бо та взагалі не могла похвалитися здоров'ям, через лейкопенію часто опинялася в лікарні, Мотоко… Бліда, хворобливого відтінку шкіра. Заховані від людського ока шрами на тілі. Відчай — мікроб, що поїдає її душу. Довге, з холодним полиском волосся. Зненацька Канае начебто відчув її фізичну присутність… і в ту ж мить прозвучав натужний голос Аяко Аймі, що, здавалось, докоряла йому, кликала назад, манила до себе:
— Вже скоро.
„Ні, якщо ви мертві, то „вже скоро” не буде. Ваші тлінні останки тонуть у небуття, лишаються тільки кістки. Аяко-сан, „вже скоро” не буде. От якби ви жили…”
— Вже скоро.
Канае опам'ятавсь і, відірвавши очі від шибки (йому стало ніяково від думки, що його застали сонним), зустрівся з поглядом дівчини, на устах якої бриніла легка усмішка. Таки правда, своїм голосом вона нагадувала Аяко. Здається, Канае помітив це ще тоді, коли дівчина ввійшла до вагону в Нагої.
— Уже Кіото?
— Ага, прибуваємо о пів на десяту.
Дівчина глянула на годинник, те саме зробив і він. Її книжка лежала біля торбинки. Канае перевів погляд з годинника на книжку і в кволому світлі електричної лампочки прочитав заголовок: „Чайна церемонія”. Стривай, здається, її написав Тенсін Окагура[41], але цій дівчині вона не підходить. Ніби трошки старша за Аяко, дуже схожа на неї голосом, але не обличчям. Не така вродлива. Більш врівноважена, зовсім не здатна на раптові дитячі витівки. Та хіба випадкова попутниця в поїзді обов'язково має бути приваблива?
41
Т е н с і н О к а г у р а (1862-1913) — японський культурний діяч, мистецтвознавець.