— Я не знаю, кому маю дякувати, ваше обличчя мені видається знайомим, нагадує одного чоловіка, хоча я не назвав би його людиною. Та я не вірю, що у вас, шляхетного лицаря, і того, який є втіленням абсолютного зла, може бути щось спільне.

— Мушу вас розчарувати, — сухо сказав Котигорошко, — я саме той, який, за вашою версією, є втіленням абсолютного зла — генерал Котигорошко, начальник НКВЗ!

— Ви?! — єпископ правою рукою стиснув свій срібний нагрудний знак з емблемою телесіянства. — Ви, який стратив нашого пророка Телесія?! Чому тоді?..

— Краще нічого не запитуйте, єпископе.

— Я мав би вас проклясти до сьомого коліна за вбивство святого чоловіка Телесія, але ж ви врятували нас усіх від смерти, тому я навіть не знаю…

— І я не знаю, — буркнув Котигорошко. Єпископ, схиливши голову, пішов собі.

— Що тепер? — спитав Котигорошка Глек. — Відводити курінь на базу?

— Почекай, Святомире, — рішуче промовив Котигорошко, — треба поговорити.

Полковник Глек дав команду своїм бійцям відпочити, і вони з Котигорошком сіли у командирський джип, що разом з іншою технікою 7-го куреня прибув з Одеси. Котигорошко витягнув з кишені пласку срібну баклажку з коньяком, ковтнув, дав Глекови і, вагаючись, почав:

— Я не зовсім знаю, що робити, але з'являються у мене думки, що наш президент Вернидуб… Як би це сказати… Хоча слухай, Святомире, давай так, я зартикулював це прізвище «Вернидуб», якщо ти не готовий далі вести розмову на цю тему, то я теж припиняю, ми гарненько випиваємо, прощаємося і розходимося кожен своїм шляхом.

— Ні, Вишнеславе, мені цікава ця тема, тому продовжуй.

Вони говорили до ранку. Випили, крім срібної баклажки, ще дві пляшки коньяку, кілька літрів чаю, викурили три пачки цигарок і наступного дня 7-й курінь корпусу військ спеціяльного призначення ВНУ вирушив не на свою київську базу, а чомусь у Чернівці. Там відбулася ще одна подібна нічна розмова за участю вже полковника А.Г.Ріппи, командира Чернівецької моторизованої дивізії генерала-хорунжого Шаблезуба, ректора військового інституту старенького генерала-хорунжого Пенька і, звичайно, — полковника Глека і самого Котигорошка.

Говорили довго.

Ректор Пенько, не надто вникаючи у суть розмови, розчулено дивився на своїх колишніх вихованців, які досягли таких великих погонів (особливо Котигорошко) і тепер вирішують важливі державні справи. Проте він запевнив товариство, що всі курсанти з Чернівецького військового інституту боготворять генерала Котигорошка і підуть за ним на будь-які амбразури, особливо, коли на це благословить їх улюблений ректор.

Полковник АТ.Ріппа вже давно чекав на подібну пригоду і тепер весело поблискував очима, розуміючи, що нудьзі прийшов кінець.

Генерал Шаблезуб прямо запитав Котигорошка, що він буде з цього мати. Котигорошко пообіцяв Шаблезубови ще один тризуб на погони і командування округом в разі успіху та кулю в потилицю в разі невдачі. Генерал Шаблезуб погодився.

Наступні три дні минули в Україні спокійно.