Того ж року — Небослава. Останнім часом вона хворіла печінкою і нарешті відмучилась.

Потім — син Ярополк. Він заразився якоюсь нечуваною хворобою, що вражає імунну систему. Довго не карався.

Залишилася лише Котигорошкова донька — Ярослава, але вона категорично не признавалась до батька. А потім взагалі виїхала з України. Після смерти Ярини Ярослава стала головним редактором телесіянського журналу «Кам'яний дух» і перенесла редакцію у Багдад. Бо саме там набирала сили нова хвиля суспільного захоплення вченням Телесія. Після того, як телесіянство стало державною релігією у країнах Старої і Нової Европи і вичерпало свій ресурс розвитку в Україні, почалися розмови про кризу цієї релігії. Та саме на тлі таких настроїв несподівано стався вибух інтересу до телесіянства в Ірані, Турані, Китаї, Індії і особливо — у Арабії. У ті країни перебралися найавторитетніші адепти-телесики, серед яких — відома журналістка Ярослава Кощун.

Котигорошко у нападі ревнощів надумав піти війною на Арабію. Просто так, аби не забували, хто у Евразії господар. Він викликав до себе начальника Генерального штабу ВНУ і зажадав через тиждень принести план окупації Арабії під приводом відновлення суверенітету над споконвічно українськими містами — Царгородом, Олександрією і Дамаском. Начальник штабу мовчки вийшов. А через півгодини у Котигорошків кабінет увійшов увесь ареопаг, тобто члени Державної Колегії, міністри-силовики, генерали й олігархи — ті, хто реально управляв тією країною.

Вони довго і терпляче відмовляли Котигорошка від намірів розпочати нову колоніяльну війну. Мовляв, нема в Україні наразі таких ресурсів, аби вести тривалу затяжну війну, на чужій території до того ж.

— Чому нема ресурсів? — запитував Котигорошко своїх олігархів.

— Чому війна має бути затяжною? — допитувався він своїх генералів.

— Чому Царгород і Олександрія — це чужа територія? — цікавився він у своїх ідеологів-геополітиків.

Ті говорили з ним, як з малою дитиною. Торгувались. Врешті зійшлися на тому, що замість виправи на арабів вони влаштують Грандіозний парад-мітинг. Для народу і президента! Приводом можна оголосити, ну, скажімо, річницю від отримання паном генерал-президентом Котигорошком офіцерських погонів, себто першого старшинського звання — чотар ВНУ.

— Але ж дата некругла! — вигукнув Котигорошко, щось порахувавши про себе.

— Та хто то вже пам'ятає, — заспокоїв Котигорошка ареопаг.

— Це як? — здивувався Котигорошко.

— А так, пане генерал-президенте, — посміхнувся ареопаг, — оголосимо, що це шістдесятилітній ювілей і все!

— Але ж… — завагався Котигорошко.

— Зате який парад буде! — мрійливо забубонів ареопаг. — Уявіть собі, пане генерал-президенте: ви у святковому білому строї…

— Чорному, — вередливо втрутився Котигорошко.

— Хай чорному, — погодився ареопаг, — але з білим обкантуванням, отож ви у парадній уніформі з усіма орденами-медалями…

— Вони не поміщаються, — знову перебив Котигорошко.

— Що? — не зрозумів ареопаг.

— Ордени-медалі не поміщаються, — пояснив Котигорошко, — навіть якби ними обшпилити весь одяг з картузом і черевиками включно, то все одно це буде лише незначна частка моїх нагород.

— А ми облаштуємо стенди, — знайшовся ареопаг, — багато стендів з вашими орденами-медалями розмістимо на трибуні Монумента Незалежности, а на їх тлі — ви! Хрещатиком пройдуть, карбуючи крок, елітні підрозділи армії і ТАДЕПО, а затим на майдані збереться вдягнений нарід український, не весь, звичайно, а кращі його представники, ви виголошуєте перед збираницею коротку, але полум'яну промову, обрані слухають, а потім розходяться Україною, доносячи до народу благу вість…

— Що?! — закричав Котигорошко, як у кращі роки. — Що ти мелеш, словоблуде фальшивий?! Яку благу вість? Я що — Телесій Новоявлений?

Котигорошко нарешті збагнув, що цей підлий ареопаг уже має його за вередливого здитинілого маразматика і забавляє пустими забавками, аби не наробив дурниць. Владу, реальну владу, ховають від нього, як сірники від нерозумного дитинчати, та, очевидно, він їм ще потрібен, якщо не відправили ще його маршрутом історичного президента Трипільського. Потрібен як — хай слабкий, але — запобіжник від скаженої міжусобної гризні.

— Та ви! Та ви!.. — кричав Котигорошко, але несподівано зів'яв, зіщулився і тихо промовив:

— А може, ви мене на пенсію відпустите, га, хлопці?

— Не губи, батьку! — залементував ареопаг.

Це не ареопаг, це — кліка, здогадався Котигорошко, а вголос сказав:

— Панове достойники, я вже немолодий, сили вже не ті, час уже би й про відпочинок подумати. А ви виберіть з-поміж себе собі ватажка, я з охотою передам йому усі державні клейноди, титули і решта. Про владу доречно наразі говорити, але владу я теж передам.

Кліка насторожено переглянулася поміж собою і ще раз залементувала:

— Не губи, батьку! Без Тебе все пропаде! Без Тебе України не буде!

Справді, подумав Котигорошко, без мене все пропаде, але лише для неї, для цієї жадібної, хижої, жорстокої кліки. Перегризуться же ж!

— Йдіть до дідька! — махнув головою Котигорошко. — Йдіть геть, я відпускаю вас. Не буде ні війни, ні параду, ні мітингу. Йдіть, йдіть. Усе залишається так, як є!

Проте все так, як є, не залишилося. В Україні почалися бунти. Поки подекуди спалахували то податкові (проти високих податків), то алкогольні (проти підвищення цін на спиртне), то грошові (проти конфіскаційної грошової реформи) заворушення, Котигорошко на них особливої уваги не звертав. Просто поліція і внутрішні війська, підпорядковані ТАДЕПО, без особливих зусиль розпорошували ворохобників. Були вбиті і покалічені, але як без цього? Народ терпів. Тим більше, що усі ці силові акції чинились іменем генерал-президента богорівного Котигорошка (Героя, Батька, Рятівника і решта). Але коли почались хлібні бунти (з голоду), Котигорошкови це дуже не сподобалося, проте він уже нічого не міг вдіяти.

Він довго думав над своєю долею і однієї очі додумався до того, як йому вийти з цієї халепи. Все дуже просто: треба очолити черговий народний бунт, знести кліку і встановити в Україні більш-менш справедливий людяний режим. На чолі… Гм. Ти ж збирався на пенсію, старий. А, там видно буде. Головне — здолати кліку.