— Ні, — несподівано сказав президент, — його не будеш розстрілювати, йому належить інша, більш екзотична кара.

— Яка, пане президенте?

— Каменувати!

—Що?

— До того ж, генерале, весь хід страти буде транслюватися телевізією на цілий світ.

— Гаразд, пане президенте, але я ставлю одну умову.

—Яку?

— Я сам і мої підлеглі будемо одягнуті у спеціяльну енквізиторську уніформу.

— Домовились.

У Чернівцях у приміщенні міського суду розпочався процес над Телесієм. У місті з'явилося багато журналістів, а ще більше озброєних людей в уніформах усіх силових структур України — армії, поліції, ТАДЕПО (ці були у цивільному), а безпосередньо злочинців та приміщення суду охороняли вояки у незнаних досі строях. Вони були у чорних комбінезонах без знаків розрізнення, лише на рукавах мали червоно-чорно-білу емблему зі знаком «павук» та абревіатурою «НКВЗ». Але не це було умовою Котигорошка щодо особливостей зовнішнього вигляду енквізиторів, — з-поміж інших силовиків ці виділялися тим, що були у чорних глухих масках!

— Викрутився чортів Горох, — прошипів президент Вернидуб, коли побачив перший телевізійний репортаж із Чернівців про судовий процес над Телесієм, – чистеньким хоче залишитися.

Вранці перед початком останнього судового засідання, на якому мало бути оголошено вироки Телесію та його поплічникам, ад'ютант повідомив Котигорошкови, що до нього проситься якась дівчина.

— Яка ще дівчина? — скипів Котигорошко, попиваючи міцнющий чай у своєму кабінеті у чернівецькій штаб-квартирі НКВЗ.

— Каже, що вона журналістка, пане полковнику, та сама Савойська. Заарештувати?

— Ні! — закричав Котигорошко. — Приведи її негайно.

— Навіть не знаю, як привітатися, Вишнеславе, — сказала, ввійшовши в кабінет, Ярина Савойська, — ранок цей далеко не добрий, ні для тебе, ні для інших.

— Сідай, Ярино, — запросив її Котигорошко, — чаю вип'єш?

— Ні, Вишнеславе, — сумно відповіла Ярина, — не до чаю. Ти, сподіваюся, вже зрозумів, чого я прийшла?

Аякже не зрозуміти, подумав Котигорошко, розглядаючи Ярину, за Телесія прийшла просити… а вона зовсім не змінилася, така ж заворожуюча і приваблива, навіть одягається, поневіряючись конспіративними квартирами, не гірше, ніж у Києві.

— Я гадаю, Ярино, що ти прийшла просити за Телесія.

— Ти не помилився, Вишнеславе, ти ж сам знаєш, що він абсолютно не винен і всі ці звинувачення у політичній змові, фальшуванні грошей, шахрайстві та іншій гидоті — це повний абсурд.

— Знаю, Ярино, але вже пізно щось зробити. Його вже ніхто не врятує.

— Ти можеш.

— Теоретично так, можу, але навіщо?

— Ну, скажімо, тому, що я тебе прошу. Не кажучи вже про елементарну справедливість.

— Ти знаєш, Ярино, що я ще кохаю тебе, і цим користуєшся. Може, ти за врятування Телесія пообіцяєш мені повернути свою любов?

— Все, що хочеш, Вишнеславе, — моє життя, тіло, але… любов… вибач, але я не люблю тебе і вже не зможу полюбити.

Котигорошко зблід, довго мовчав, а потім запалив цигарку і фальшиво бадьорим тоном промовив:

— Ходімо, Ярино, я проведу тебе повз усі ці патрулі, бо ще затримають помилково, прийнявши за адептку телесіянства. Відвезу своїм автом у безпечне місце. Куди відвезти?

— Якщо можеш, у Кіцмань.

…Дуже справедливий, гуманний і побожний український суд засудив Телесієвих пророків до довічної каторги на уранових копальнях, а самого Телесія — до смертної кари через побиття камінням…

У ніч першого весняного повного місяця на горі Цецин, неподалік від Чернівців, страчували небезпечного злочинця, який хотів підняти антиукраїнське повстання в Старій Европі, фальшував гривні, дурив людей і схиляв ближніх до сексуальних збочень.

Гору було оточено трьома кільцями охорони — спецняки ВНУ, поліція, тадепівці (у цивільному), а безпосереднє місце страти оточили енквізитори у масках. Вони ж конвоювали засудженого. Все дійство знімала державна телевізія чотирма камерами, у прямому ефірі йшла трансляція чи не на весь світ.

Ясно світив місяць, до того ж місце страти підсвічувалося потужними прожекторами з військових автомобілів. Вітер розвівав прапори — державні жовто-блакитні та енквізиторські: криваво-червоні з чорною емблемою «павук» у білому колі.

Привели катів — двадцятьох кримінальних злочинців, вбраних у червоно-чорні хламиди і каптури з прорізами для очей. За участь у страті їм було обіцяно зменшення терміну ув'язнення. Кожен з них тримав у лівій руці кошик з камінням, не меншим за гусяче яйце.

Біля стовпа, до якого мали прив'язати злочинця, стояв суддя у синьо-жовтій мантії.

Чекали на засудженого.

Телесія везли у джипі. Його вбрали у чорну сутану, на грудях якої білою фарбою було намальовано скошений хрест з «галочкою» — емблему телесіянства. Біля нього сидів Котигорошко у енквізиторському строї без знаків розрізнення та в масці. Коли вони під'їхали до місця страти, Котигорошко звелів усім своїм підлеглим вийти з авта і пересвідчитися, що дверцята міцно зачинені, а у вікна ніхто не зазирає, витягнув з нагрудної кишені невеличкий нікельований футлярчик. Поклавши на коліна, він відчинив його і взяв шприц з голкою.

— Через п'ять хвилин ви помрете безболісною легкою смертю, — сказав Котигорошко Телесію і зробив йому ін'єкцію у вену лівої руки. Після цього він сховав шприц і, вийшовши з авта, дав команду своїм енквізиторам. Чотири бійці у масках підвели Телесія до стовпа, сяк-так прив'язали його і відійшли вбік. Суддя швидко зачитав вирок. Тадепівець у цивільному дав команду катам, які стояли за шість кроків від стовпа з Телесієм. Коли перший камінь розкроїв йому голову, Телесій був уже мертвим.

Котигорошко сидів у своєму джипі, курив і, не заїдаючи, чарку за чаркою пив текілу — екзотичну ацтекську горілку з кактусів.