ЗАПОВІТ АВТАНДІЛА ЦАРЕВІ РОСТЕВАНУ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД'ЇЗДИВ
Заповіт він сів писати, жалісливі склав листи:
«Царю мій, таємно мушу я на розшуки піти,-
Палія душі моєї я не можу не знайти.
Наче бог, будь милостивий і мандрівника прости!
Знаю - згодитись зі мною я тебе колись примушу,
Адже вірності до друга не -зречуся, не порушу;
Слово вдумливе Платона я тобі згадати мушу:
«Лжа й дволичність шкодить тілу, потім нівечить і душу».
Знаю я, що лжа - одвічне джерело усіх скорбот.
Кинуть друга, що за брата він любіший у сто крот?
Ні, не кину, не змарную філософських знань і цнот!
Ми вчимось, щоб дух наш злинув до гармонії висот.
Ти читав, що про кохання нам апостоли писали?
Обміркуй же, пригадавши їх напучення й ухвали:
«Нас любов підносить» - дзвоном мислі мудрих пролунали!
Ти не віриш,- що ж промовлю я до темної навали?
Мій творець, мене могуттям обдарує щедро він,
Він - незрима сила й поміч для створінь і для тварин,
Він - безсмертний бог, що змірив грань буття і світу плин,
Він, який миттєво створить сто - з одного, з ста - один.
В божій волі - все на світі, і помітне й непомітне.
Без промінь троянда в'яне і фіалка не розквітне.
Всі радіють, як побачать щось прекрасне, щось тендітне.
Ні, моє життя без нього - животіння безпросвітне!
Ти прости мені непослух, що твою накликав лють:
Я іду, мов полонений, де чуття мене ведуть.
Щоб вогонь в душі згасити, я іду в цілющу путь.
Де б не був я - що до того? Волю б знов мені відчуть!
Марно зараз сумувати, сльози лити в самотині,
Бо рокованої справи не уникнути людині:
Муж повинен буть терплячим і міцним при злій годині.
Не сховатися від того, що призначено віднині.
Бог призначив - і приймаю долю я, мені надану,-
Чесно виконавши справу, в серці вилікую рану!
Хай же в радості й багатстві, повернувшись, вас застану;
Мій же зиск - як Таріелу я іще в пригоді стану.
Царю, вбий мене, почувши, що мій вчинок гудить люд.
Не сумуй, мене не стримуй; сльози й скарги - марний труд!
Я не зраджу Таріела, я не здатен до облуд;
Він зганьбить мене, як станем на тім світі ми на суд.
Вічно мусимо про друга пам'ятать в душі своїй;
Безсоромний віроламець - він ганебний і гидкий!
Навіть цар мене не змусить до підступних, хитрих дій;
Гірше всіх - хистка людина, зло в людині є хисткій!
Мужа, зляканого смертю, що боїться навіть згадки,
Що в бою трясеться й блідне,- зневажатимуть нащадки,-
Боягуз нічим не ліпший від прядільниць коло прядки.
Краще славу здобувати, ніж багатства і достатки.
Не зупинять смерті й скелі, і гірське вузьке пуття!
Рівні в смерті й муж хоробрий, і знедолене дитя.
Чи старі, чи юні - врешті всім в землі є сповиття.
Ліпше смерть, достойна слави, аніж зганьблене життя.
Я насмілюся, о царю, пригадать тобі ще раз:
Це не вірно - жити, смерті не ждучи собі всякчас,-
Той вночі і вдень приходить, хто усіх з'єднає нас!
Якщо я не повернуся,- значить, в муках десь загас.
Як мене нищівна доля знищить присудом своїм,-
Мандрівник, загину в мандрах, не оплаканий ніким,
Не вгорне мене у саван вірний учень-побратим.
Вість про смерть мою ти стрінеш з серцем і лицем смутним.
Маю ще неоціненні, незліченні я скарби:
Бідакам їх дай, і вільні хай стають усі раби,
А сиріт щонайбідніших ти багатими зроби,
Щоб мене благословляли у молитвах щодоби.
Забери собі найкраще, як мій каже заповіт,
А на решту хай будують люди протягом цих літ
Чи мости довготривалі, чи притулки для сиріт.
Мій вогонь згасити можеш ти єдиний на весь світ.
Відтепер тобі від мене не прибудуть вже листи,-
Це останній лист, і з нього правду всю прознаєш ти.
Я диявола здолаю і доб'юся до мети. Хто мерцеві дорікає?
Тож мене тепер прости!
Хай в царя зазнає ласки мій прислужник Шермадін,-
Час несе йому багато злих, нерадісних годин;
Будь до нього милостивий - милість мав од мене він;
Не дозволь йому точити сльози й кров навперемін.
Заповіт мій власноручний вже кінчати на порі,
Мій учителю! Від тебе йду, шалений, я в журі,-
Не сумуйте через мене, не печальтеся, царі,
Ворогів гнобіть і сяйте, наче сонце угорі!»
Заповіт свій закінчивши,- Шермадіну передав
І сказав: «Вручи цареві це здання печальних справ
Ти, що радником найближчим в мене завше пробував».
І, ридаючи криваво, служника він обійняв.