Тільки вбивши, заподіє більше лиха чоловік!

Як мені таке докласти твій наважився язик?

За вазіра в мене бути не достоїн ти повік!

Мудрий муж все прикре пану мусить в слові обминути,

Бо ведуть дурні промови тільки дурні-баламути.

Хай оглухли б в мене вуха, ніж таке я маю чути.

Я заб'ю тебе,- за тебе я не побоюсь покути!»

Знову цар гукнув: «Коли б ти не з його прибув ухвали,-

Присягаюся,- відразу б голову твою зрубали!

Геть тікай ти, божевільний, лютий, зганьблений, зухвалий!

О, як гарно промовляв ти! О, яких ми втіх зазнали!»

Він схопив стільця, об стінку розтрощив, понятий сказом;

Не попав, але вазіру краяв мозок, мов алмазом;

«Як наважився піддати ти царя таким образам?»

По блідій щоці вазіра сльози бігли раз за разом.

Втік тоді вазір нещасний, не питав, у чім провина;

Заховався, мов лисиця, і трусився, мов билина.

Входив гордий, вийшов хмурий,- від ганьби ця переміна.

Вороги отак не шкодять, як сама собі людина.

Він казав: «Мені страждати богом звелено коханим!

Я ошуканий, я хмурий, світ мені здається тьмяним.

Хто наважиться зухвало говорити з власним паном,

Так з ним буде, як зі мною, хоч яким пишався б саном!»

Йшов вазір у темній тузі, посмутнів з наруг-неслав

І з нахмуреним обличчям Автанділові сказав:

«Вам я дякувати мушу - добивався ж ваших прав,

От ходжу в ганьбі, ще й мало головою не наклав».

Про хабар він став казати, не почав ні звад, ні чвар.

Дивно! Міг він глузувати, жартувати, мов штукар:

«Хто не здержав обіцянки - злий на того і владар.

Влучно сказано, що й в пеклі справи звершує хабар.

Як мене владар паплюжив - навіть згадувати годі!

Став для нього я огидний, найгидкіший у природі,

Не достойний бути мужем, розум втративши відтоді.

Я загинув би, та, видно, став господь на перешкоді.

Все, що сталось,- те обдумав, те робив з своєї волі;

Хоч і знав, що гнів накличу, все ж горюю мимоволі.

Ні, людина не уникне передвизначення долі!

Я за тебе вмер би радо і терплю не марно болі».

Відповів юнак: «Вагання, чи втекти звідсіль, немає,

Бо, коли троянда в'яне, соловей тоді вмирає;

Щоб знайти росу цілющу, помандрує він в безкрає,-

Чим потішиться, що зробить, як роси не відшукає?

Я без витязя не в силі ні сидіти, ні лежати.

Ні! Мов звір той, подолаю перешкоди і загати!

Нащо цар мене благає проти ворога рушати?

Як з неволі мати дру-зів, краще зовсім їх не мати.

Знов благатиму владику - може, гнів його розвію,

Може, він збагне нарешті, як я серцем пломенію.

Не відпустить - сам подамся, всяку втративши надію,

І, коли помру,- покину життьову я веремію».

Вдвох пішли вони на учту, розмовляючи, як друзі:

Дав вазір дарунки левню, щоб розважився у тузі,

Збагатив старих і юних, частував усіх в окрузі.

Як назад вертався витязь, сонце вже було на прузі.

Він червінців сотню тисяч зав'язав одним пакунком,

риста звоїв оксамиту з злототканим візерунком,

Шістдесят рубінів-лалів, гарних барвою й гатунком,

І людину до вазіра надіслав з оцим дарунком.

Він звелів сказать: «Чи можу повернути те, що винний?

Не дарю - тобі належить скарб ще більше неоцінний.

Якщо жити залишуся, стану я - твій раб уклінний,

За любов віддам любов'ю, зважу все, в чуттях незмінний».

Для чеснот його високих де шукати слово схоже?

Славний муж, він вчинить подвиг, довершить він діло гоже.

Так і треба помагати, хто кому наскільки може.

Братня поміч нам потрібна, як в біді наш дух знеможе.