Та й сам Йордан каже: «Аттiла, володар усiх гунiв i можновладець –небачений у свiтi –племен чи не цiлої Скiфiї, достойний подиву в його неймовiрнiй славi серед усiх варварiв…Любитель вiйни, сам вiн був людиною помiркованою й витриманою, вiдзначався свiтлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повiрив».
Людиною виняткової справедливостi змальовує його й Прiск, бо простий люд горнувся до Аттiли. Грек Адамiс, який жив у столицi гунiв, сказав Прiсковi –й правдивий iсторик не втаїв його висловлювання: «Я люблю скiфськi звичаї…Ми часто воюємо, зате в мирний перiод утiшаємося досконалим спокоєм i не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишнiй батькiвщинi, в Римськiй iмперiї, володарюють тирани, а малодушнi раби не зважуються навiть боронитися вiд них. Там нема нi правосуддя, нi рiвностi в державних податках, а сильнiший душить слабшого».
Ось якi слова про великого полководця й державного дiяча знаходимо в Прiска та Йордана: «Великий цар-великого народу, господар досi нечуваної могутностi, царств Скiфiї та Германiї самодержець…тримаючи в жаху Рим Схiдний i Рим Захiдний…, незлiченнi пiдкоренi мiста не пiддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорiчною даниною».
За портретом цього «варвара», «бича божого» вимальовується постава справдi мудрого, гуманного й прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навiть Карамзiн, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогiв Аттiли, каже пiсля цитування Прiска: «Ми звикли зображувати гунiв чудиськами; певно, Аттiла був не дуже потворний, бо Гонорiя, сестра iмператора Валентинiвна, пропонувала йому руку свою». Та хiба ж не точно таким самiсiньким азiатом малював i Святослава Лев Диякон: голе тiм'я, маленькi оченята, плескатий нiс?…4
В статтi, благословленiй до друку академiком Б. О. Рибаковим та академiком М. Т. Рильським, яка була надрукована в ч. 1 журналу «Народна творчiсть та етнографiя» за 1962 рiк, говориться: «Протягом довгої героїчної iсторiї Русь переживала перiоди розквiту, коли греки й римляни запозичали в неї мiфологiю, що була важливим елементом античної культури, метали, хлiборобство. Могутня Київська держава IX – XIII ст. була тiльки одним з пiзнiших фактiв iсторiї Русi, стародавня ж iсторiя й культура її ще чекають на широкi дослiдження».
Й одним з таких перiодiв, на наше глибоке переконання, був перiод Велiмира –Аттiли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готiв можна зрозумiти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землi того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленнi гуни –напiвзвiрi, бо люто боронили свою прадiдами заповiдану землю. Але згадаймо часи готської експансiї на європейському материку –й усi уявлення помiняються мiсцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вiнiтар, подолавши 376 року одного iз слов'янських володарiв –Буса, розiп'яв i його, i його синiв, i сiмдесят найзначнiших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемiгши в битвi захiдних слов'ян (венедiв-вандалiв), прикинувшись, нiби збирається вести вiйну з якимось там спiльним ворогом, скликав усiх слов'янських князiв-васалiв разом з їхнiм найдобiрнiшим вiйськом i по-зрадницькому перерiзав, передавив та перевiшав усiх, у такий спосiб позбавивши слов'ян можливостi опору й назвавшись пiсля цього конунгом датським i вандальським.
То чи треба ж так слiпо сприймати й готське твердження про «вандалiзм» слов'ян? Далебi, нi, хоч похмура епоха гото-слов'янської боротьби була й справдi жорстокою й у нiй панував основний закон «зуб за зуб i око за око». То бiльше, що слов'яни обороняли свою землю й мали всi права на жорстокiсть до зайд-асимiляторiв.
Так, русини перших столiть нової ери були великим i висококультурним народом, i применшення цього –то вiдрижка ще далеко не вмерлої теорiї норманiзму. Адже така могутня iмперiя, як Київська Русь, що протягом пiвтисячолiття пiдтримувала статус-кво в Європi –та й у цiлому свiтi, –не могла виникнути з надр напiвдиких племен, якi нiбито перебували мало не на стадiї родово-общинного ладу, з примiтивною економiкою й ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненiсть класового суспiльства. Нi, Європа розвивалася рiвномiрно в усiх своїх ланках. На одному боцi був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боцi –так званi «варвари», якi протиставили Римовi новi, прогресивнiшi форми продуктивних сил та виробничих взаємин: усi «варвари», в тому числi германцi та слов'яни. Й коли в боротьбi проти спiльного ворога вони загалом зберегли мiж собою стан рiвноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рiвнi розвитку. Рiзниця полягала хiба в тому, що готи прийняли християнство значно ранiше, але й це сталося тiльки через те, що вони жили ближче до ще досить могутнього на той час Риму, та й були залежними вiд нього в повному розумiннi цього слова: пiдлеглими. А Русь, могутня й самостiйна, ще цiлих сiм сторiч зберiгала свою iдеологiчну незалежнiсть вiд Риму Схiдного й Риму Захiдного й прийняла християнство тiльки тодi, коли воно стало загальною «модою» й мiрилом престижу. Й прийняла не пiд загрозою меча, як iншi народи Європи, а добровiльно й безболiсно, не втративши при цьому свого морального суверенiтету, не кажучи вже про територiальний.
Культура Античної Русi була висока, про що свiдчать й iсторичнi, й фольклорнi, й археологiчнi вiдомостi. Безперервнiсть традицiй хлiборобських народiв, якi населяли нашi землi принаймнi ще за три тисячi рокiв до нової ери, давно стала аксiомою й не вимагає доведення. Знахiдки ж останнiх археологiчних розкопок на Українi не тiльки пiдтверджують це, а й доводять високий рiвень тодiшньої культури й суспiльного розвитку.
Нам досi було вiдомо, що на територiї України вже п'ять тисяч рокiв тому, наприклад, виробляли чудовий керамiчний посуд, простота й витонченiсть форми якого ставили це гончарне мистецтво на рiвень з шедеврами стародавнього свiту. Не знали ми тiльки, де й хто його виробляв. Закрадалися навiть сумнiви –може, все це вироблялося не в нашiй землi, бо норманiсти населяли її примiтивними напiвдикими племенами.
Та ось 1970 року археологiчна експедицiя Державного iсторичного музею України на чолi з Т. Г. Мовшета знайшла в басейнi Середнього Днiстра унiкальнi гончарнi печi, де виготовлявся саме цей посуд. Цiлий квартал гончарних майстерень! Цi печi належать до того типу, якими користуються й сучаснi гончарi. «Нашi дослiдження, –стверджує Т. Г. Мовша, –змiнюють уявлення про економiку давньохлiборобських наших племен i про роль гончарства в нiй». Гончарнi печi, знайденi бiля села Жванець на Хмельниччинi, належать до тiєї категорiї, яку можуть обслуговувати лише чоловiки, а гончарство вже тодi, п'ять тисяч рокiв тому, стало не домашнiм заняттям для власного вжитку, а ремеслом i промислом. Та й розмiщення кiлькох таких двоярусних печей поряд свiдчить про те, що посуд вироблявся масово, отже, для ринку. Коли зважити на високу якiсть керамiки та її чудове оформления, то стане зрозумiло, чому належить вважати культуру Античної Русi дуже високою.