-- А хiба не могло статися iнакше, прадiдусю? Хiба вбивство Жовтянiцлера не могло пiдбурити зiпсованих i собi вбивати?

-- Правда, Хлопчачок, правда. I так могло статись. Насильство породжує насильство. Звичайно, можна повернути оповiдку й таким чином. Але ж автор -- я. А я волiю показувати дурiсть, проте вкiнцi в мене перемагає здоровий глузд, бо менi хочеться випередити безглузду дiйснiсть.

-- То ви ще нiколи не придумали такої оповiдки, щоб там перемогла дурiсть, прадiдусю?

-- Не можу пригадати, Хлопчачок. Пам'ятаю тiльки один свiй вiрш, у якому покарано смертю ретельнiсть. Таку ретельнiсть, яку я назвав би дурiстю. Хочеш послухати?

-- Авжеж!

Старий Хлопчак, як звичайно, трохи подумав, а тодi розказав напам'ять:

Пiсня про бравого солдата

Як був собi солдат -

Простацька голова.

Вiн мав рушницю i мундир

I крокував -- раз-два!

З вiйною той солдат

Проходив хтозна й де:

В Угорщинi, Iталiї,

Голландiї й те де.

Майорових чобiт

Вiн доглядав як слiд

В Тiролi, Польщi, Данiї, -

Хiба маленький свiт?

У Францiї стояв

Солдатик наш, одначе

Вiн чистив, чистив чоботи,

Вiн Францiї не бачив.

Бувало, дiставав

Солдат, немов на смiх,

В обличчя тими чобiтьми,

Що то так чистив їх.

Тодi ставав солдат

У струнку й бубонiв:

-- Так точно, ваша милосте!

Змiнiть на ласку гнiв!..

...А дiвчина одна,

Чорнява й чарiвна:

-- Давай сховаю я тебе,

Поки гримить вiйна.

Але сказав солдат

Дiвчинi -- макiв цвiт:

-- Та я б раднiший, тiльки хто ж

Догляне тих чобiт?

I доглядав солдат,

I все була вiйна, -

Аж поки влучила його

Десь куля навiсна.

Упав, упав солдат,

Промовив: -- Ось i край!

Iз волi божої тепер,

Солдате, помирай!

Умер, умер солдат,

А був би жив сто лiт, -

Якби так палко не любив

Майорових чобiт.

Коли прадiдусь замовк, я спитав:

-- Хiба не почесно померти за батькiвщину?

-- О господи, звiдки ти набрався такої мудростi? -- спитав прадiдусь. -- За яку це батькiвщину тобi хочеться померти? А чи знаєш ти, голубе, що цей острiв довгенько належав Данiї? А чи вiдомо тобi те, що згодом вiн рокiв понад сто належав Англiї i лише кiлька десяткiв рокiв як став нiмецьким? Ну то скажи, що вважати нашою вiтчизною? Га, Хлопчачок? Нинi я нiмецький пiдданий, але народився англiйським. Твої прапрапрадiдусь iз прапрапрабабусею були датчани. Моя прабабуся, твоя прапращурка, була полька. То за яку з цих батькiвщин ти хочеш почесно вмерти?

Я побачив, що мiй прадiдусь, завжди такий розважливий в усьому, тепер трохи втратив терпець. I я помiтив, хоч спочатку якось не замислився над цим, що губи в нього ледь-ледь посинiли.

-- У нас у хрестоматiї є роздiл про вiйну, -- сказав я. -- I там на самому початку написано, що солодко й почесно померти за батькiвщину.

-- Авжеж, це куди простiше, нiж жити для батькiвщини, -пробубонiв Старий Хлопчак. I, заспокоївшись, додав: -- Звiсно, Хлопчачок, почесно врятувати свою батькiвщину вiд тирана або захистити вiд ворога, який хоче її поневолити. Хто вмирає за свободу батькiвщини, вмирає почесно. Але що смерть солодка, -- хоч би там за що доводилося помирати, -- то це я дозволю собi взяти пiд сумнiв. А якi ж оповiдання вмiщено у твоїй хрестоматiї пiд цим девiзом?

-- Про вiйну, прадiдусю. Одне там називається "Ялинка на нейтральнiй територiї".

-- Що? -- збуджено вигукнув прадiдусь. -- То ця солоденька кваша ще й досi гуляє по учнiвських хрестоматiях? Ну-ну! Це ти мусиш менi прочитати, Хлопчачок! Де ця хрестоматiя?

-- А там, у пiвденнiй кiмнатi. Принести?

-- Нi-нi, ти лежи! Я зараз туди поїду. Постривай хвилинку.

Старий штовхнув дверi своїм крiслом i поїхав по горищi так, що все аж загримiло. Не минуло й пiвхвилини, як знизу гукнула горiшня бабуся:

-- Та що ж це ви там виробляєте?

-- Роздобуваємо лiтературу, Маргарето! -- гукнув їй у вiдповiдь Старий Хлопчак.

На це звiдкiлясь iз глибини будинку пролунало зауваження, якого я не розчув. Наскiльки я знаю свою горiшню бабусю, це могла бути якась глибокодумна сентенцiя про зв'язок мiж гуркотом i лiтературою.

Прадiдусь невдовзi повернувся з роздобутою лiтературою, тобто моєю хрестоматiєю. Йому, певне, не терпiлося чимскорiше почути оповiдання про ту ялинку.

-- Знайди-но його й прочитай, -- сказав вiн, простягаючи менi книжку.

Я подивився в змiст i, розгорнувши хрестоматiю на вказанiй сторiнцi, став читати:

РIЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНIЙ ТЕРИТОРIЇ,

АБО СПРАВЖНIЙ ГЕРОЙ

Двадцять четверте грудня 1917 року. Врочиста рiздвяна нiч опустилася на политi кров'ю рiвнини Францiї. Але там, де лежав у окопi обер-єфрейтор Манфред Корн, нiч була зовсiм не святкова. Там не вщухав ураганний вогонь французьких великокалiберних гармат.

Манфред Корн прикрасив невеличку ялинку. I тепер, поглянувши на неї, вiн нiби навiч побачив маленьку вбогу кiмнатку на пiвнiчнiй околицi великого мiста Берлiна, а в кiмнатцi -- стареньку жiнку, що сидiла й думала про свого сина, який воює у Францiї. Манфред Корн згадував пiд ураганним вогнем свою матiр i всi тi щасливi рiздвянi вечори, в якi вона дарувала йому зi свого нужденного заробiтку швачки якiсь любi його серцю дрiбнички: пару вовняних шкарпеток, новеньку краватку чи бiлу сорочку.

-- Манфреде! -- повернув його до дiйсностi бойовий товариш, велетенського зросту вестфалець. -- Манфреде, не розкисай! По той бiк фронту -- алжiрцi. Вони погани й не знають нiякого рiздва. Мабуть, вони надумали завдати нам сьогоднi добрячого перцю. Отож не дрiмаймо!

-- Авжеж, брате, -- замислено сказав Манфред Корн. -- Вони погани, цi сердешнi, убогi духом алжiрцi. їм нiчого невiдомо про зорю над Вiфлеємом. Але, може... може... -- Очi Манфреда Корна раптом засяяли вiд глибокого зворушення. -- Може, треба понести їм цю зорю, мiй друже?

-- Що це ти таке балакаєш?! -- витрiщився на нього велетень-вестфалець. -- Понести вiфлеємську зорю... Кому?

Та Манфред Корн уже його не слухав. Неначе дослухаючись лише до вiщого голосу власного серця, вiн несподiвано пiдвiвся, вхопив обома руками прикрашену рiздвяну ялинку i, незважаючи на грiм вибухiв, вискочив з окопу. I ось уже, з ялинкою в руках, простує Манфред Корн до ворожої лiнiї оборони, не дбаючи про смертоноснi кулi, що так i свистять довкола. Якимось дивним дивом кулi в нього не влучають. Вiн нiби знає, що перебуває пiд захистом всевишнього. Вiн несе в руках зорю з-над Вiфлеєма. I тому не зважає на кулi, а йде вперед i вперед.