Коли це було зроблено, я покупав свою п'яту, й вона трохи вiдм'якла. Тодi лiкар зробив у кухнi невеличку операцiю: розрiзав болюче мiсце у виглядi "зiрочки" й вичавив гнiй. Потiм добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.

-- Отак, -- бадьоро сказав вiн наостанку. -- Тепер усяка погань звiдти вийшла, й треба тiльки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.

Прадiдусь, що спостерiгав цю процедуру, сидячи на ослiнчику в кутку кухнi, порадив менi погортати задля розваги альбоми, що їх привезли нашi моряки.

-- А я тим часом полiзу нагору, Хлопчачок, -- додав вiн. -- Як переболить у тебе, то приходь i ти туди. А тепер спочинь.

Я покiрно послухався його ради, бо в п'ятi менi так бухкало, стукало, тягло й сiпало, неначе я вже був не я, а сама лише п'ята. Навiть усi мої думки мовби переселилися в п'яту. Я був щасливий, коли нарештi простягся на канапi, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.

На щастя, бiль не вiчний. За яких пiвгодини мої думки вже визволилися з-пiд гнiту п'яти й полетiли далеко-далеко -- в царство гранiтних королiв, полководцiв, винахiдникiв та iнших славетних людей -- я саме розглядав альбом, який привезли нашi моряки зi свого останнього рейсу. Альбом цей звався "Monumenta mundi" [3], або "Найвизначнiшi пам'ятники свiту" i мiстив понад двiстi фотознiмкiв з докладним поясненням пiд кожним: кому споруджено пам'ятник i чому саме цю особу увiчнено в гранiтi чи бронзi. ------[3] Пам'ятники свiту (лат.). ------

З-помiж усiх тих славетних людей менi найдужче сподобалась одна маленька дiвчинка, якiй поставили пам'ятник на площi невеликого мiста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано пiд фотознiмком пам'ятника, я вирiшив скласти про цю дiвчинку баладу й незабаром уже записав її на сторiнках альбома -- мiсця довкола фотознiмкiв вистачало.

Скiнчивши баладу, я так повеселiшав, що пiдвiвся з канапки й з альбомом пiд пахвою помаленьку, нога за ногою, схiдець за схiдцем, пошкутильгав на горище.

На моє щастя, горiшня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тiльки гукнула менi навздогiн:

-- Тобi неодмiнно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лiкар звелiв тобi лежати! Вiд-по-чи-ва-ти! А не лазити попiд дахами!

-- Я там одразу ляжу, горiшня бабусю! -- гукнув я їй у вiдповiдь. -- Прадiдусь за мною нагляне.

-- Вiн i за собою не годен наглянути! -- почулося знизу. -- А ти собi не слухайся, не бережися -- то й побачиш, чим воно скiнчиться!

I внизу захряснулися дверi. А тут, на горищi, дверi вiдчинилися. Прадiдусь iз цiкавiстю вистромив iз-за них голову й спитав:

-- Чого це вона знов там розкричалася?

-- Каже, щоб я лежав i не лазив попiд дахами, прадiдусю.

-- Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же менi лягай отут, а я тобi для розваги дещо прочитаю.

Цього дня знову було натоплено в пiвнiчнiй кiмнатцi. Горiшня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетiв, по черзi то пiвнiчну, а то пiвденну кiмнатку.

Тут, у пiвнiчнiй кiмнатцi, на щастя, було доволi подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Незабаром я вже знов лежав, як звелiв лiкар, i розповiдав прадiдусевi, що написав баладу про дiвчинку, якiй поставили пам'ятник у мiстi Гартештольтi. Я показав йому альбом iз пам'ятниками й сказав, що в ньому повно ненаписаних балад.

-- Адже тут, напевне, є хтозна-скiльки героїв! -- додав я.

-- А чого ж, Хлопчачок, -- сказав старий. -- То, може, завтра ми й писатимемо цiлий день балади та оповiдки про пам'ятники? Це, безперечно, буде й весело, й повчально. Але вiршi й оповiдки не посиплються нам просто так, самi, з альбому. Взагалi, менi треба спочатку трохи його погортати. Прибережи-но ти свою баладу на завтра, а спочатку послухай мою нову баладу про Геракла. Чи, може, в тебе ще дуже болить нога?

-- Нi, прадiдусю. Тiльки стукає. Як ото старий годинник з маятником.

-- Це вiд лiкаревої мастi, Хлопчачок, Добрий знак. А втiм, я сподiваюся, що Геракл змусить тебе забути про стукання в п'ятi.

Кажучи це, вiн уже гортав свого зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi.

-- Ага, ось ця пригода, -- сказав вiн, нарештi знайшовши потрiбне.

Тодi поправив окуляри й прочитав:

Балада про Геракла

та вогнедишних коней

Геракл у днi старовини

(Як з мiфiв нам вiдомо)

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Тодi до Фракiї не йшли

Нiяк чужостороннi:

Усiм їм пострахом були

Шаленi царськi конi.

Чи хто пiдносив щедрий дар,

Чи лестив словом пишним, -

Однаково всiх кидав цар

Тим коням вогнедишним.

Мiльйон зубiв у вороних,

Вогонь шугає з пащi, -

Уже як хто попав до них,

То знав, що вiн пропащий.

Отож герой про це почув

I з превеликим гнiвом

Сам на побачення майнув

З тим вогнедишним дивом.

Як увiйшов вiн до царя

Й зiрвав корону з маху,

Загвалтувала вся двiрня

Та й утекла зi страху.

-- То он який вiн, нелюд цей!

А схожий на людину!

То он яку ти для гостей

Придумав тут гостину!

Хто гостя зневажав свого,

Глумився дико з нього,

Той заслужив, щоб i його

Зневажили самого.

Зву в свiдки небо голубе,

Клянусь на цiй коронi,

Що покараю я тебе,

Негiдника на тронi!

Цар Дiомед пiд трон залiз,

Зробився геть непишним!

Герой дiстав його й понiс

Потворам вогнедишним.

I просто в ясла кинув їм

Прелютого їх пана.

I дверi гримнули, мов грiм, -

Покинув там тирана.

Коли ж на кiлька голосiв

У стайнi заiржало,

Герой над яслами присiв -

Кружало де лежало!

А вогнедишнi воронi,

Що схрумали тирана,

Стоять сумирнi та ручнi,

Хоч прикладай до рани!

Зате ж якi вони були -

Летiли, наче птицi! -

Коли, запряженi, везли

Героя в колiсницi.

Минуло стiльки сотень лiт,

А слава нездоланна:

Геракл був перший на весь свiт,

Хто покарав тирана!

Прадiдусь згорнув зошита, кинув його на комод i сказав:

-- По сутi, дивно, що я схвалюю цей Гераклiв подвиг: це ж убивство.

-- Але стiлькох урятувало це вбивство вiд смертi! -- вигукнув я. -- Убивство тирана -- це майже завжди добрий вчинок. I завжди подвиг.

-- Пiд цим я пiдпишуся не беззастережно, Хлопчачок! Тут можна мiркувати й так i сяк. Адже навiть тирани не всi однаковi.

-- I чим же вони не однаковi, цi людськi кати, прадiдусю?

-- Наприклад, тим, що живуть не в однаковий час. Скажiмо, за часiв Геракла тиран був просто жорстокий. Вiн змушував убивати всiх, хто йому не подобався, i коли одного чудового дня вбили його самого, увесь свiт вважав це справедливим. Тирановi корилися, бо в його руках була влада, але всяк знав, що вiн не любить правди й справедливостi. Нинi тирани поводяться хитрiше, витонченiше. Вони забезпечують собi офiцiйний дозвiл на кожне вбивство.