- Поїду завтра у Полтаву, - сказав Коваль Петру Кириловичу. Якщо професор - це той самий Андрiй Третяк, з яким я вчився (вiн збирався-таки пiсля школи в медiнститут), то проблеми немає, - нагадав свою обiцянку полковник.

- Тiльки поки що Лiдусi не треба знати, - попросив Петро Кирилович. - Не любить вона, коли про її хворобу розводяться... Та ще й, пробачте, при стороннiй людинi...

Коваль згiдливо кивнув:

- Я розумiю.

Оля покликала з двору чоловiка. Усi пiдвелися з лав i рушили до хати.

Зустрiч з колишнiм однокласником була спочатку якоюсь недоладною. Коли Дмитро Iванович, постукавши, рiшуче ступив до кабiнету невропатолога, той звiв з-пiд окулярiв здивований i водночас сердитий погляд на вiдвiдувача. Час був неприйомний, i професор читав якiсь папери. Поява Коваля перебила його думки, i лiкар був збентежений безпардонним вторгненням незнайомої людини у його фортецю.

- Вам що? - спитав, стягнувши брови.

Iще секунда-двi, i вiн попросив би його вийти.

Дмитро Iванович теж не вiдразу упiзнав у гладкому, лiтньому чоловiковi з брезклим обличчям, у бiлому, як снiг, ретельно випрасуваному халатi i такiй самiй шапочцi колишнього вiдмiнника їхнього класу, стрункого Андрiя Третяка. Зiрким поглядом уп'явся у професора. Чорнi, як терен, очi лiкаря, пухлини пiд очима (ниркова хвороба мучила Третяка ще замолоду) та ще якiсь дрiбнi деталi - манера сердито дивитися, порухи голови - переконали Коваля, що перед ним той самий Андрiй, якого вiн шукає.

- Вам кого? - пiдвищив голос господар кабiнету.

- Вас, товаришу Третяк.

- Ясно, що мене! Хто ви?

- Придивiться уважнiше.

Професор так само незадоволено, як i досi, затримав погляд на вiдвiдувачi. Певно, щось йому почалося угадуватися у рисах Дмитра Iвановича, бо погляд його пом'якшав. Однак асоцiацiй, якi вели б його у далеке дитинство, ще не з'явилося. Можливо, вiн упiзнавав у ньому якогось колишнього хворого з тих поважних людей, якi вiльно переступають пороги будь-яких кабiнетiв.

- Не розумiю вас.

- Моє прiзвище Коваль.

- Коваль... Коваль... - повторив лiкар, - поширене на Українi прiзвище. - Який Коваль?.. О боже мiй! - Обличчя його прояснiло, вiн вибалушив очi, пiдхопився з крiсла.

- Дмитро? - нiби ще не вiрячи своїм очам, скрикнув вiн.

- Який, який, - передражнив його полковник. - Отой самий Дмитро, що не раз тобi вуха м'яв. Запанiли ви, товаришу Третяк. Та й не дивно: ви ще у школi вiдзначалися зарозумiлiстю, особливо коли краще за всiх вiдповiдали по бiологiї або коли у вас просили переписати задачку... Ну та здоров, професоре, - простяг руку Коваль. - Згадав нарештi? Повнiстю?.. А то iще випреш з кабiнету.

- О боже! - ще раз скрикнув професор, i колишнi друзi обiйнялися.

- Ти так здивувався моїй появi, - засмiявся Коваль, вивiльняючись з обiймiв, - наче побачив перед собою привид. Сподiваюсь, похоронку на мене тобi не присилали?

- Не плети дурниць! Я щось чув про тебе, навiть цiкавився. Знаю, що став мiлiцiонером...

- Ще й яким! - засмiявся Коваль.

- Так, так... Ти когось ловив... дуже там цiкаво.

- Еге ж... чи то я ловив, чи то мене ловили. Дуже ти цiкавився!... Так цiкавився, що упiзнати нiяк не мiг.

- Пробач, але стiльки рокiв, стiльки рокiв!

- Я невпiзнанне змiнився?

- Та нi... - вiдмахнувся Третяк. - Просто несподiванка.

- А я гадав, що невропатологи тренованi люди i не зомлiвають, зустрiвши шкiльного товариша.

Посмiялися один над одним, пожартували, весь час приглядаючись, немов звикали до нового вигляду кожного з них. Довго згадували шкiльнi роки, товаришiв, яких вiйна або розтоптала, або розкидала по всьому свiтi.

Тим часом почало смеркати, i Дмитро Iванович перейшов до справи, яка привела його до кабiнету Третяка.

- Вiдпочиваю зараз у Виселках. Пам'ятаєш їх? Розбiйницьке кубло, як колись казали в Кобеляках. А тепер прекрасне село, багатий колгосп... Прошу тебе: допоможи однiй нашiй землячцi з тих Виселок. У неї погано з нервами. Подивись її, може, треба покласти до лiкарнi. Чоловiк її дуже переживає. Вона никає по усяких знахарях та ворожках, на дiтей усе менше уваги, сiм'я може розпастися...

- З Виселок, кажеш... Лiкарiв iгнорує, тiльки знахарi та ворожки?.. А як прiзвище?

- Пiдпригорщук Лiдiя Антонiвна.

- Почекай-но!

- Знайоме менi це прiзвище, знайоме, - бурмотiв вiн, знiмаючи один з ящикiв. - Ось поглянемо у мою особисту картотеку.

Вiн порпався у якомусь пошарпаному журналi, продовжуючи бурмотiти: "Пiдпригорщук, Пiдпригорщук..."

Тим часом у пам'ятi Дмитра Iвановича перебiг весь сьогоднiшнiй день у Полтавi.

До мiста вiн приїхав, щоб попросити у вiддiлi карного розшуку слiдчий чемоданчик i вже заодно зустрiтися, як його просили, з професором Третяком.

Але перед цiєю зустрiччю блукав мiстом, упiзнаючи i не впiзнаючи його. Радiв, що от вiн знову у Полтавi, у тiй самiй, яка хоч i була йому мачухою страшної зими тридцять третього року, але все ж була i часткою його дитинства, у тiй самiй Полтавi, де тинявся хлопчиськом, шукаючи порятунку вiд голоду, i водночас сповнений жадоби пiзнати свiт, вiдчував у собi неусвiдомлену силу життя.

Працюючи у мiнiстерствi, Коваль не раз приїздив до вiдродженого пiсля вiйни мiста, але, завжди заклопотаний оперативними справами, розшуками, обмежений у часi, вiн не мав жодної можливостi оглядiтися i вiддатися спогадам.

Йдучи до професора, Дмитро Iванович забрiв на вулицю, що вела до мiського саду. I тут спогади про коротке навчання у Полтавi узяли його в полон.

Того тридцять третього року, коли хвора мати попухла в Кобеляках вiд голоду, його вiдправили до знайомих у Полтаву. Там вступив до технiкуму механiзацiї та електрифiкацiї сiльського господарства. Технiкум разом iз будiвельним iнститутом мiстився за мiським садом у високому бiлоколонному будинку дореволюцiйного Iнституту благородних дiвиць на кручi, вiд якої була видна долина Ворскли i залiзнична станцiя "Полтава-Пiвденна".

Йдучи зараз знайомою дорогою, яка усе дужче повертала його у минуле, Коваль згадав, як бiг тут на заняття, як продавав на ринку, бiля тюрми, свiй студентський пайок хлiба - сто п'ятдесят грамiв за пiвтора карбованця, бо на цi грошi мiг тричi посьорбати без хлiба у технiкумiвськiй їдальнi гарячий суп-розсiльник суцiль з гнилих огiркiв. Згадав, як, живучи у знайомої бабусi, ставив у натоплену пiч горщик з окропом на цiлу нiч, щоб у ньому на ранок хоч трохи пом'якшав квадратик пласкої, ребристої, як черепиця, макухи, збитої разом iз шерстю у камiнь...