Готова забути про все на свiтi, щоб тiльки стати твоєю, хоч на мить, та очi твоєї дружини зупиняють мене. Вдаю з себе доброчесну, порядку жiнку, хоч кожна клiтинка мого єства тремтить при грiховнiй думцi про тебе. О, яка це кара бути поруч тебе i не мати на тебе права! Страждаю, караюсь, але не каюсь...
Ти у своєму життi нiколи не мав iншої жiнки, крiм Олi. Твоє кохання до дружини таке розмiрене, тепло-лагiдне, розсудливе, спокiйне, як широка, розлита рiка. I хоч я подобаюсь тобi, пробач, я це знаю, вiдчуваю, ти такий розсудливий i холодний у своїх пориваннях, що нiяка сила не зрушить тебе з твого усталеного життєвого рiчища. Через свою розсудливiсть i холоднiсть ти нiколи не мав i не матимеш iншої, вiрнiше - чужої, жiнки, не спiзнаєш гарячого, шаленого кохання, такого, через яке усе на свiтi забуваєш. Якщо доля i подарує тобi змогу спiзнати iншу жiнку, то ти зробиш це не з гарячим почуттям, а так собi, з цiкавостi, i то перед цим мiркуватимеш, чи варто це зробити. О твоя холодна i розсудлива кров! Навiть мене вона зупиняє, не дає першiй зробити крок до тебе... до мого грiхопадiння.
А роки йдуть та йдуть, а хвороби i близька старiсть руйнують тiло i душу. Кiльканадцять рокiв тому ми були молодi i дужi, сила буяла в нас, але ми стримували свої поривання, та й тепер також стримуємо, тепер iще дужче, бо бiльше у нас тверезих думок про наслiдки, про сiм'ю. Менi - тридцять п'ять, тобi - сорок, мої фiлософськi роздуми про сутнiсть життя, про право на чужу любов притишують буйний трепет моєї душi, стишують тiк кровi. Ой, чує моя душа, що не настане та хвилина, про яку мрiю роками. О нещасна мрiйниця!
Любий мiй! Я хочу у своїй сповiдi до тебе знайти причину мого нерозумного, недозволеного кохання. Хочу збагнути, на якому грунтi, чому з'явилося воно таке шалене, таке жагуче. Тяжко знайти iстину, бо, живучи з чоловiком, я все ж таки не зважилася переступити ту межу, яка зветься зрадою. I, мабуть, i у тому, що я розкрила перед тобою своє серце, немає й краплi її. Оповiдаючи все це у своїй пристраснiй сповiдi, я тiльки докопуюсь, як це сталося, як жила я цi дванадцять рокiв, вiдтодi, коли почала думати про тебе, кохати тебе. Чому? Навiщо?
Не можу знайти вiдповiдi, що примусило мене кохати тебе все життя, без усякої надiї. Кохати такого, як ти є: трохи незграбного, вайлуватого, не вродливого, часом буркотливого, а в останнi роки хворобливого i постарiлого. Невже тiльки твої душевнi чесноти так сколихнули моє серце? Але ж i мiй чоловiк не позбавлений доброго. А я все ж нi на мить не забувала тебе, мiй любий! Тiльки iнколи домашнi турботи притишували думки про тебе, нiби вiддаляли тебе вiд мене, але потiм цi думки знову напосiдали, особливо коли, лежачи на постелi i виконуючи свiй подружнiй обов'язок, мрiяла: "От якби поруч був ти, а не мiй чоловiк!" Чоловiк, до якого я збайдужiла, охолола i якого мусила терпiти заради дiтей, навiть заради нього самого, щоб не завдати болю йому. Нехай вже я одна страждаю... Одного тебе я жадала у тi хвилини близькостi з чоловiком, бачила перед собою твої очi, твої уста, що могли б мене цiлувати, вiдчувала твої руки... Де б i подiлася тодi тая межа, що зветься зрадою! Але не судила доля нам побути разом у життi, бо обов'язок перед сiм'єю не дає тобi ступити i на крок до мене, ну, а мене, ти знаєш, стримує твоя розсудливiсть.
У моєму життi не iснує iнших чоловiкiв, крiм Петра i тебе. Роками належу своєму чоловiковi, роками мрiю про тебе. Мала б, щоб забути тебе, звернути увагу на кого-небудь iншого. Але нiхто не вартий моєї уваги, нiкого так не поважаю, нi в кому не бачу того, що в тобi. Не хотiла i не хочу нiкого, крiм тебе! А до тебе ой як далеко! I рукою можна узятися, а все одно далеко, недосяжно. Заслiплена тобою, своїм коханням, живу як у туманi, як сновида. Нiщо мене не цiкавить, нiчого не бачу, не чую i не хочу. Домашнi турботи проходять крiзь мене, немов крiзь прозору призму. Нiякi життєвi проблеми не хвилюють мене, не можуть вивести з цього сомнамбулiчного стану. Думки мої кружляють i кружляють навколо тебе. Зовсiм зайшла у безвихiдь. У такому станi iнодi з'являється бажання, щоб третя iз Парок обiрвала мою нитку життя. Однак беру себе в руки, вiдганяю цi думки, бо треба жити заради дiтей. Через нероздiлене кохання ще в Римськiй iмперiї закоханi кiнчали життя самогубством або вбивали одне одного, а що ж менi робити? Не маю права кохати тебе - кохаю, не маю права лишати себе життя, але... Що з того буде, навiщо?! Тебе це не зачепить, болiти твоя душа мною не буде, а мої дiти страждатимуть через нерозумний вчинок матерi...
Осiнь мого молодого життя - тридцять п'ять рокiв. А я ще не пила, не пригубила з свого келиха кохання й краплi щастя. I все ж таки у моєму серцi жеврiє вогник надiї на щось таке нездiйсненне, неймовiрне... Надiюсь, плекаю надiю-безнадiю...
Одна знайома жiнка у розмовi про чоловiкiв сказала, що поважає їх до тих пiр, поки їхнi товариськi вiдносини не переходять межi. Якщо у них стають маснi, посоловiлi очi, вона перестає поважати їх. О матiр божа! Якi ж у мене очi, коли я дивлюсь на тебе, мiй любий! Невже маснi й осоловiлi? О, як це неприємно!
Слухаючи розмови жiнок про тих, якi зраджують своїх чоловiкiв, чуючи, якi недобрi, лихi слова кажуть про таких, я задумуюсь: а що штовхнуло цих жiнок на зраду? I чи можна зрiвнювати моє безтямне кохання до тебе з їхнiми захопленнями? Стою я на щабель вище вiд них чи на однiм щаблi з ними? А може, iще нижче?
Менi тридцять п'ять... Роки руйнують обличчя i тiло, а я усе жду i жду, що ти перший зробиш крок до мене.
Згадуючи всi цi роки, короткi, родиннi зустрiчi, каюсь, що не наважилась оволодiти тобою, бо знаю, що нiякий чоловiк не встоїть перед жiнкою, якщо вона хоч трохи йому подобається. А що подобаюсь, то - знаю. Каюсь, що ранiше, в пору нашої молодостi, коли зрозумiла своє серце, не кинулася стрiмголов у безумний вир кохання. Можливо, уже давно прийшло б розчарування i перестала б тебе обожнювати, моє життя увiйшло б у береги щоденних турбот i в моїй душi настав би спокiй i мир.
Нанизуючи роки на нитку спогадiв, завжди бачу, що моє кохання задаремне для мене. Якого сенсу набуло моє життя вiд того, що кохаю тебе всi цi роки, всi цi роки маю надiю на щось таке неiснуюче, нереальне, нездiйсненне? Нестерпна мука! Так можна дiйти i до божевiлля. I хто мене зрозумiє, хто?! Лихi погляди, злi язики...