Всесвiт дивився на нас вогненними очима галактик. У чорнiй безоднi вирували невидимi страхiтливi течiу. У спалахах мертвоу матерiу народжувалися новi свiти. Безмежний простiр пронизували вiдчайдушнi зойки радiогалактик, що, певно, потерпали на мiлинах часу.
- Капiтане, - стиха мовив я, - а може, час i с ота казкова жива вода, тiльки ми ще не вмiсмо уу конденсувати?
Небреха зачудовано глянув на мене i побатькiвськи порадив:
- Лiзь краще, Азимуте, в гамак, бо ми розпатякасмося аж до спалаху понадновоу зiрки. До того ж я давно вийшов з вiку, коли менi на нiч розповiдали казки...
Я сумлiнно виконав суворий капiтанiв наказ. Дисциплiна с дисциплiна!
Так, що не кажiть, а капiтан Небреха i нудьга були поняття абсолютно несумiснi.
6. ПОВЕРНЕННЯ З ЗIРОК
Довго чи коротко ми мандрували, не скажу. Та й як менi було визначити точний термiн навiгацiу, коли капiтан Небреха безнадiйно заплутав весь хронометраж своуми видовженими, як свiтловi роки, розмовами?
За час мандрiв я мав цiлковиту змогу переконатися, що у порiвняннi з парадоксальними знаннями Небрехи класична шкiльна наука не витримус нiякоу критики. У космосi вона виявилася такою ж непридатною, як колеса вiд воза на Чумацькому Шляху.
Вiзьмемо злощаснi ходики. Ще у середнiй школi менi прищепили про них уявлення, як про випробуваний iсторiсю лiчильник часу. Але пiд благодiйним впливом капiтана Небрехи я почав дивитися на них, як на кумедне вмiстилище аварiйних калорiй. Мабуть, ходики були на борту коробки просто даниною давнiй традицiу. З цього погляду було б набагато доцiльнiше, якби ми замiсть безупинно цокаючого анахронiзму повiсили над пультом управлiння звичайну автомобiльну канiстру з олiсю або недоторканним запасом пального.
Та скiльки б ходики не нацокали, а наша навкологалактична одiссея мала ось-ось завершитися.
Це стало цiлком очевидним (навiть неозбросним оком) фактом, коли на металевi груди коробки, мов фiнiшна стрiчка, лягла велетенська орбiта Плутона.
Звiдси, якщо не гальмувати мало не свiтлову швидкiсть ракети, до Землi по прямiй залишалося чотири години льоту.
Пора було чепуритися перед врочистою зустрiччю. Не з'являтися ж на очi майбутнiх поколiнь здичавiлими робiнзонами!
Я присiв навпочiпки перед дванадцятилiтровим чайником i, вдивляючись у його блискучi боки, почав старанно виголювати щоки. Адже не було сумнiвiв, що з борту коробки ми одразу потрапимо на борт трибуни. Як колись казали, з корабля та на бал.
А мiй знаменитий супутник безтурботно розлiгся на колодi й не думас дженджуритися. I ще тiльник одягнув, до того недбало залатаний, що серед моря горизонтальних хвиль раптом виринали материки з вертикальними смугами. Хоч би не полiнувався та вийняв iз скринi парадний мундир.
Нi! Лежить, перекинувши протез на праву ногу i заклавши руки за голову, скептично спостерiгас моу перукарськi хитрощi i тiльки в'удливо гмукав.
- Капiтане, - не стримався я, дивуючись його байдужостi до iсторичних подiй, - нiж ото на колодi винiжуватися, сiли б та заздалегiдь склали вiтальну промову. Де ви бачили мiтинги без вiтальних промов!?
- Азимуте, - примирливо озвався капiтан Небреха, - троглодити ще не призвичаулися до духовного поживку. На мiй погляд, ух слiд пригощати не вiтальними перебiльшеннями, а принаймнi окiстом печерного ведмедя.
Вiд цих слiв мене аж струснуло. Аж руки безсило впали.
- Знову ви за старе, - скривився, як вiд зубного болю. - Адже теорiя вiдносностi говорить...
- Мiй юний друже, - зупинив мене зореплавець, - ти подорожусш не з теорiсю вiдносностi, а з мiжзоряним вовком, який на галактичних путiвцях проковтнув не одну торбу космiчного пилу. От i слухай, що тобi говорить старий капiтан...
Сталося найжахливiше - я необережно вiдкрив шлюзи капiтанового красномовства. Ось зараз вiн витягне свою люльку, втрамбус у неу добрячу пучку тютюну i почне верзти нечуванi речi.
Так i е!
Небреха верхи сiв на колодi, полiз обома руками у кишенi по люльку та гаман.
- Авжеж, добрячий шмат ведмежатини одразу налагодив би мiж нами товариськi стосунки, - мовив вiн, запалюючи люльку. - Ти тiльки уяви, Азимуте, колоритну картину первiсного побуту. Стоуть гора висока, а пiд горою рiчка. На майданi бiля входу до печерних квартир височить намет з усiяноу гостряками шкури тиранозавра. Ця споруда тимчасова, бо намет напинають на циклопiчнi ребра iклоносця лише вдень, а вночi ховаються в печерах. Так от. Бiля намету весело трiщить багаття. Старий троглодiд, у якого навiть волохата спина вже посивiла, сидить на вiдполiрованому прадавнiми удцями черепi мамонта i спритно майструс кам'яну сокиру вагою у пiвцентнера. А поряд з ним хазяйнус троглобаба, теж старенька. Вона вкидас у кам'яний казан, повний джерельноу води, розпечену до червоного брукiвку, щоб у такий спосiб зварити юшку з вiтамiнiзованих корiнцiв. Неподалiк, на галявинi, троглодiти грають у скраклi, а за битки ум правлять пудовi суглоби хижих ящерiв...
Капiтан по-змовницькому пiдморгнув менi i завершив свою дику троглофантазiю незграбним жартом:
- I от, коли ти, Азимуте, з'явишся виголений, як поле пiсля жнив, серед кудлатих волохачiв, тебе не вiзьмуть навiть у троглоприйми. Знавш, iз санiтарних мiркувань, бо всi вважатимуть, що ти безнадiйно уражений якоюсь невилiковною проказою.
Тим часом ми чорною блискавкою перетнули орбiту Марса. До Землi лишалися лiченi хвилини льоту.
Слiд було готуватися до приземлення.
Нарештi капiтан Небреха знявся з колоди, насунув на свою загорiлу, як бронза, голову кашкета i зарипiв на протезi до пульта управлiння.
Хоч як мене дратував його затрапезний вигляд, але спостерiгати, як вiн фiлiгранне керус коробкою, було справжньою насолодою. Бачили б ви, як вiн з натхненним чолом фортеп'янного вiртуоза вмостився серед численних важелiв!
Одразу носовi дюзи заграли пронизливу увертюру до божественноу симфонiу гальмування. Пiд акомпанемент запаморочливого вищання коробку понесло, як музейний драндулет на химерних вибоях периферiйного битого шляху. Вiд несподiваних поштовхiв ракету трусило так, що навiть я змушений був вицокувати зубами якусь тривожну партiю.
А капiтановi хоч би що! Сидить собi i чутливо прислухасться до принадних звукiв, торкаючись час вiд часу наужачених важелiв.