Він кричав і кричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що Льолік побачив у глибині неба щось набагато більше — можливо, саму суть глибини.

І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила почала тягнути Льоліка у небо.

Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він все ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі, і як копіювала льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик трави не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну крапку, а там і зовсім зникає у безконечності.

Я залишився сам.

Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.

Так закінчив Льолік. Він упав у небо.

Терезка сідлає номада

Антон перевів подих і витер заслинені губи.

— І ти можеш це пояснити? — спитала Терезка.

— Звичайно. Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти.

Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.

Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка. За хвилину жінка повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.

— Добрий день! — голосно привітав її Антон.

Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з’яву поглядом і відчула, як у голові зсунулись плити. Стало тихо.

Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?

Жінка виглядала років десь так на п’ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і сірим, як старий циферблат, обличчям. У правій руці вона тримала пласкогубці з сіро-блакитними ручками, у лівій — незапалену цигарку (ПРИЛУКИ, відмітила Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).

Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.

— У вас не будзє вагню? — врешті наважилася та.

Антон, припалюючи дрібно тремтячу цигарку, сказав:

— Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось… Я Антон, а то — Тереза.

— А мене Марією звати. Розказаць? — перепитала вона, розкурюючи сигарету. — Та шо вам розказаць, діти?

— А от шо на душі лежить, те й розкажіть.

Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив. Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.

— Ой, шо на душі лежиць… Дуже тяжко мені на душі, діти.

— А шо таке?

— Та маю такий клопіт дома… нєма спакою. Ой, нєма дома у мене спакою. Зі свекрухою сваримся… маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер будзє, з такою невісткою.

— А шо, невістка нездала?

— Та ні, невістка хароша така, на роботу ходиць, вище образованіє маєць. А мій син простий такий, він плотнік. Знаєте, тута недалеко шосте училище? То він його окончиу, і зараз работаєць.

— А шо, може, з чоловіком ви не добре живете?

Жінка махнула рукою з пласкогубцями і подивилася десь вбік, ніби не бажаючи чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш упевнено.

— Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала… Я тобі так скажу, — жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки пласкогубцями. — Чоловік мій п’є.

— Шо, сильно?

— Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п’є через свєкруху. І отєц його тоже п’є.

— А чого?

Жінка знову затягнулася.

— Я багато не курю, — сказала вона вже цілком по-свояцьки. — Тільки у маю почала… Я сама з Бреста, з Бєларусі. Та, з 1939-го… Ну, то й переїхала я до Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на “Елєктрон” пішоу, став ув очєрєдь на машину. Ну, і всьо у нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свєкровь такі були щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свєкруха так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то вона там бігала, випитувалась, як здоров’я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з чоловіком почалися проблєми. Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць пробовала. Да, так шо й на Кульпарківську мене возили.

— А скажіть, — перебив її Антон. — Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?

— Та, то тільки ад неї, зміюки такої.

— А ви як вважаєте, це не пов’язано з тим, що можна окреслити таким посполитим словом як вроки?

Жінка завмерла і міцніше стисла пласкогубці. Вона втупила погляд на Антона й відкрила рота.

— Ну та, іменно. Тільки так. Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так і поняла: “Ми враги”. Ну та, тут і почались усі проблєми. Син мій, так він ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.

— А чоловік?

— Та він общє олігофрєн! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу: “Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог вєдь знає, які люди то перед тобою мали”. Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції… Ну так?

Терезка загіпнотизовано кивнула. Антон непомітно щипнув її за литку, але Терезка не реагувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають їй ближчими… і ближчими.

— А часто ви тут гуляєте?

— Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая.

Терезка порснула сміхом.

— А шо ти смієшся? — спитала жінка, докурюючи папіросу. Терезка тільки щойно зрозуміла, що вся увага жінки дивним зосередилась на ній. — Я дурна. Мене на дурку забирали.

— А з чим? З алкоголізмом? — спитала Терезка і власні слова здалися незмірно далекими.

— Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом. Я плакала… не могла перестати плакати, рідних не узнавала. Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.

Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона сама скурила руру плану.

Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили важкезний рояль.

Терезка недовірливо перепитала:

— Скільки, кажете, ви мали нервових зривів? СІМ?!!

— Да, я мала сім нервових сривів!

Слова, мов блискавки, проскочили всередину і вона відчула, як

(тріскай )

тонка струна обірвалася, і важкезний рояль зі свистом полетів униз. Її ликнула така легкість, що Терезка заверещала

(проривайся)

(проривайся, сука)

Лоскочуча легкість була чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання — не думання, а пізнання, арес, чи який там хєр.

Я пережила сім неврових зривів, один за одним, і я залишилася при здоровому глузді! Я пережила їх, і я не збожеволіла! Я не збожеволіла! Те, що зламало її, не зламало мене! Я перемогла номада! Я прорвалася, і я перемагаю!

Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, вона закричала вдруге і безсило повалилася на землю

Остання територія

Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.

Красиво дуже хрестоматійно — з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвінницями. Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з операційних швів знімають марлеві пов’язки.

Вітер несе бинти за горизонт.

Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила штани й озирнулася в пошуках Антона.

Скидалося на те, що вона валялася в чагарнику сама. “Значить, все-таки підставний він, цей Антошка, — вирішила вона і тут же засумнівалася.