— А! Це колію переводити колись таке було, — озвався вуйко з платформи. — Лізь до мене, тута ше стільки цікавого…

Повільно Терезка пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальовану поверхню.

Гаряча, шерхата, суха. Прекрасне поєднання.

Задерши ногу, вона вилізла наверх. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника, запхав руки в кишеню, зажмурив очі й підставив обличчя білому сонцю, яке ледь пробивалося крізь павутиння хмар. Було ясно як пень: вуйко Бронько приземлився на пік свого щастя, як Матіас Руст на Красну площу. І відступатиме з барикади хіба через власний, просяклий пивом труп.

Терезка випрямилася на повний ріст, скинула зі спини наплечник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хруснуло. Ледь чутно невидимий залізничник перевів у її голові колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.

Вдих.

Станція “Бескиды” нагадувала колиску найблаженнішого спокою, який тільки доводилося відчувати. І місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси “вже баченого”, то один із них Тереза щойно знайшла.

Вона пересікла платформу й заглянула у тінь навісу. “Де я це вже могла бачити?”

Видих.

На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася дуже стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко — у радянському трактуванні, звісно. Втім, концептуально бароко — завжди бароко, незважаючи на форми всутнення.

Підтвердженням тому було світло. На станції Бескиди в цей захмарений день воно нагадувало світло в соборі під час зливи.

Вдих.

Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під мозаїкою), але це тільки додало її настрою нових обретонів. Деструкція.

Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З-під стелі на неї дивився суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі — топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.

Видих.

Зліва — забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості культурної спадщини розклад руху поїздів — за 1953-ій.

Єдине, що піддалось розшифруванню — “Бескиды — Львов 17 52”.

Вдих.

Погляд упав на металеві остови від лавки. У нанесеному вітром листі валялася яєчна шкаралупа. Трохи далі — суха купа лайна.

Видих.

І останній мазок — у кутку висів телефонний аппарат.

Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах диску. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку:

Немовби ненароком, вона озирнулася через плече. Крім вуйка, котрий сопів над зав’язками її наплечника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни ховалися в ожині й лежали там тихо-тихо.

— І давно ти знайшов її? — спитала Терезка, водячи пальцем по отворах диска. Сім. Дев’ять. Один.

— Ше як у березні.

Два.

— Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда, з пивком, сяду так, подумаю. І зразу легко так стає на душі, шо ну.

Три. Чотири. П’ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині барабан.

— Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Знаєш, таке в мало якій церкві зустрінеш. Щоб на душі отак світло робилося.

— А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!

Тупик. Рельси. Хмари. Свист у вухах.

Терезка обвилася телефонним шнуром, як удавом і притулила слухавку до вуха.

Тиша.

— А телефон класний, — сказала, повішавши її назад.

Вуйко Бронько витягнув мокру плящину пива і вдав, ніби відкриває корок бровою. При цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:

— Він якось дзвонив.

Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав сичати і підняв голову.

— Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як смикнуся! Чую — шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся — а то телефон дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, а мені задниця вся спотіла… Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.

— Та йди…

— Бігме не брешу.

— То, може, ти собі, вуйку, трохи… ну, вмазав перед тим? Ну, пивка там… Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?

— Та то дурниці, шо я там випив. Ну, може келішок горівки. То ж не пів літри, нє? І то ше коли я пив! А ше як почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.

Вуйко відкрив нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав пиво Терезі. Та ковтнула й собі. Пиво спінилось і потекло на руку.

— А чого ти трубку не брав? — спитала нарешті вона, витираючи долоні об джинси.

Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.

Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою недовірою глянув на її лице, наче всього хвилину назад був набагато вищої думки про свою племінницю.

— Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!

Зійшовши з гір в місто, вони знову затарилися в магазині пивом. Цьоця Нуся повинна була повернутися не раніше сьомої — вона їздила на роботу в райцентр Бобехів — у школу. Тільки цьоця Нуся, ця химера в оренбурзькій хустині, вміла так псути забаву, як ніхто. Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз. Це була справжня ходяча вендетта — з тих, що гасять світло, коли хтось в кльозеті дочитує Агату Крісті.

Не інакше як після сьомого пива вуйко увійшов у стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності ландшафту він сприймав дуже гостро і, сказати би — уособлено. Саме заради цих кількох годин п’яного марення і нав’язливих вибачань перед перекинутими пляшками чи зачепленим ногою табуретом Терезка і їздила в цю діру. Її вуйцьо, коли п’янів, робився натуральним пупсиком.

Єдине, що могло проламати цей тонкий стан, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво — і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), — вуйкова жона, ЦЬОЦЯ НУСЯ. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, це була істота з плескиґласу, клізма в сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки-патріотки. Коротше, манда їбанута, по-іншому й не скажеш.

— Ну шо, вуйку, будемо слухати музику? — поцікавилася Терезка, коли той вгніздивсь у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг надував фіранки білими вітрилами. Яка ж він ляля, коли п’яний, подумала Терезка. Робиться десятилітнім.

Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової розкріпаченості — попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку цьоці Нусі, ту, що з бойківським орнаментом.

Бунт.

А так, у будень, на мисочці припадали пилюкою писанки.

Час від часу вуйко посміхався, показував на мисочку і п’яненьким голосом промовляв:

— Боже, яке міщанство! Яке міщанство!… — і стуршував туди попіл.

Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.

Терезка включила “The Doors” (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно задерти ноги, і приготувалася слухати.

— Ну, а тепер розказуй, — скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.

— Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі — СИНКИ в порівнянні зі мною!

Був я ше, значить, в школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком з жирним волоссям, а нє! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального хлопаку на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля “Утюжка”, де колись була парихмахерська. А в нього були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому “Виш’ю вер хєр” “Пінк Флода”, на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як зараз пам’ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум’ї, тисне руку іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу там так по не-нашому “MUZA” писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до вуйни, а я пішов до нього наніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам’ятаю, купили папіросів — фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п’ять підряд. Нам не треба було наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися — все нараз. А найбільше, шо я відчував — то вдячність невідомо до кого. Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику. Ми слухали і слухали цілу ніч напроліт. І кожен раз — як оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п’яні, й горланили: “Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!”. Це були хвилини мого єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі в алмазах, і все в мені кричало: “Ше! Ше!”. Я тоді їсти, не збрешу, тиждень не міг! Тільки про ту музику й думав!