Другая, будучи еще невинным грудным ребенком, улыбнулась Екатерине Второй. Этого было достаточно:
Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця -
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!
В общем, все умерли…
Ибо кобзарь во гневе страшен. Ненависть к Хмельницкому он пронес через всю жизнь:
Якби то ти, Богдане п'яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! Здорово упивсь!
І, препрославлений козачий
Розумний батьку!… і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь,
Або б в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний, та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь,
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе, преславного. Амінь. (1859)
Есть и другие враги:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать. (1845)
Это потомки казацкой старшины, украинские помещики:
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать. (1847)
(Лев Толстой, помнится, в аналогичных случаях говорил: он пугает, а мне не страшно).
Но идеальный враг - это, разумеется, два в одном: москаль и пан в одном лице. Такой нелюдь и сконструирован мастером черного пиара в поэме "Княжна" (1847):
На нашій славній Україні, -
Не знаю, де вони взялись, -
Приблуда князь. Була й княгиня…
Как это "де взялись"? Не из Турции же прибыли, и не из Польши. Только с севера. Больше не откуда им взяться. В общем, москали. Может, Шевченко сводил счеты с князем Репниным и его семейством? Шевченковеды, ау!
Вот обычные развлечения приезжего князя и местных гостей:
Гуляє князь, гуляють гості;
І покотились на помості…
А завтра знову ожива,
І знову п'є, і знов гуляє;
І так за днями день минає,
Мужицькі душі аж пищать.
Судовики благають Бога…
П'яниці, знай собі, кричать:
"І патріот! І брат убогих!
Наш славний князь! Віват!
Віват!"
А патріот, убогих брат…
Дочку й теличку однімає
У мужика… І Бог не знає,
А може, й знає, та мовчить…
Проходят годы, но помещики неутомимы:
Гуляє князь, гуляють гості,
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі.
І стогне він, стогне по всій Україні.
Кара господева. Тисячами гинуть
Голоднії люде. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду раді, та Бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.
Тойді б і в Парижі, і в іншому краї
Наш брат хуторянин себе показав…
Глупые какие-то помещики получаются: вымаливают у Бога себе неурожай. Правда, тут нечаянно само собой зарождается страшное подозрение: может быть это не они глупые? Может это кто-то другой? И кто бы это мог быть? А что нам на это скажут начальники цеха шевченковедов? Между тем, поэма движется к развязке:
Минають літа; люде гинуть,
Лютує голод в Україні,
Лютує в княжому селі.
Скирти вже княжі погнили.
А він байдуже - п'є, гуляє
Та жида з грішми вигляда,
Нема жидка…
И чтобы окончательно поставить все точки над "і", автор в финале заставляет своего героя совершить кровосмешение. Как москаль в поэме "Катерина", так и князь здесь - собрание всего отвратительного и противоестественного. Что и требовалось доказать. Задание выполнено. Аксиома доказана.
Так и не съездил князь в Париж. Зато другие ездят: