Згинути, а може, й загинути в місті, розташованому поряд із лінією фронту; у місті, яке обстрілюють ракетами, а бувало, що й артилерією, вдень і вночі; у місті, де так легко з дитячої цікавості залізти в частково зруйнований будинок, зайти в кинуту квартиру, де вибух зжував і виплюнув частину опорної стіни, засунути цікавий ніс в уламки чийогось побуту — і зірватися вниз, на хижий, місцями здиблений асфальт…

Коротше, пропасти пропадом — це у нас як чхнути. Але чуття, помножене на погляд сірих очей, що дивилися на мене з фотографії, підказувало: зниклий Валерка не з тих шибеників, які знемагають у пошуках ризикованих пригод.

Я зітхнув і подивився у вікно машини, ніби шукав там відповіді на запитання. Через дорогу вітер гнав поземку від краю дороги в глибину парку. Снігова круговерть бігла центральною алеєю, повертала на дитячий майданчик, забиралася на порожнє коло каруселі, злітала вгору, чіплялася за поперечину турніка — і, зірвавшись, підстрибом втікала далі, до руїн спортивного комплексу, зруйнованого прямим попаданням двох ракет ще наприкінці червня.