14 березня
— Тобі холодно?
Аманда дивиться на мене, мов на придурка.
— Ми в Арктиці, Джеку.
Звісно, вона має рацію, але ми ще й ховаємося під кількома шарами хутра та п’ємо ром. Ми втекли на кілька днів до Норвегії, а враження насправді таке, ніби приземлилися в Країні Див. Ніколи не бачив стільки снігу. Просто зараз із тепла й комфорту величезного ліжка ми спостерігаємо, як падає сніг — крізь скляний купол нашого іглу. Якби було так, як вона хотіла, ми б вирушили в гонитву за сонцем, але в нас було парі, вона програла, тож ми задовольняємо мій давній свербіж: уполювати полярне сяйво. Поки що нам не щастило. Сьогодні — наша завершальна ніч під цим небом, тож — пан або пропав.
— Що тут тобі найбільше сподобалося? — питаю Аманду, цілуючи її лоб. Вона, оголена, закублилася в моїх обіймах на подушках — морщить носика, коли розмірковує.
— Напевно, катання в оленячій запряжці, — відповідає, — надто романтично, щоб передати словами.
— Романтичніше за це? — я владно кладу долоню на її груди. — «Гра престолів» на нас ніяк не вплинула.
— Я думала… — вона замовкає та важко зітхає.
— Що? — я забираю в неї келих, перекочуюся так, щоб вона опинилася піді мною.
— Нічого, — каже вона, — забудь, я нічого не казала.
— Що таке?
Вона дивиться вбік, цілує моє плече.
— Дурнички, — її щоки порожевіли. — Я думала, ти привіз мене сюди, щоб освідчитися.
Сподіваюся, мій шок не проявився на обличчі. А я все гадав, чого вона якось химерно поводиться цього вечора.
— Правда? Холера, Амандо, вибач… — я не знаю, що сказати.
Ми ніколи не говорили про щось таке серйозне — шлюб просто не приходить мені на гадку, коли думаю про нас. Коли думаю про кого завгодно, якщо чесно. Вона дивиться на мене знизу вгору, я витріщаюся на неї згори вниз і знаю: те, що зараз скажу, важливе.
— Ти дуже, дуже красива.
Усмішка в неї така слабка, вона хитає головою.
— Замовкни.
Я цілую її, бо так спокійніше, ніж намагатися пояснити словами те, що відчуваю, потім розводжу її коліна своїми та пильно дивлюся в її очі, як вона відпускає думки та дає волю почуттям.
Потім вона притискається до мене, губи торкаються моєї шиї.
— Глянь угору, — шепоче вона, — глянь угору, Джеку.
Я скочуюся з її тіла, лягаю поруч, і мені перехоплює подих.
Небо над нами залите зеленим, лазуровим, пурпуровим — переливаються смуги дивовижних кольорів.
— Це приголомшливо, — шепоче Аманда.
Ми лежимо горілиць під цією величною картиною, оголені та спустошені, і я гадаю, якого біса досі чекаю.