21 листопада

— Лорі.

Оскар крутиться навколо мене в ліжку, будить від химерного сплутаного сну, який переслідує мене, навіть коли я прокидаюся. Блимають червоні цифри годинника біля ліжка — пів на шосту ранку.

— Лорі, — він цілує мене в плече, обіймає під ковдрами. — Ти прокинулася?

— Трохи, — шепочу, ще в неясному просторі на межі сну. — Ще ж рано.

— Я знаю, — каже він, його рука пласко й тепло накриває мій живіт. — Давай заведемо дитинку.

Я широко розплющую очі від несподіванки, від його слів.

— Оскаре…

Обвиваюся навколо нього, обличчям до обличчя, а він стогне й цілує мене, закриваючи мені рота, що б я не збиралася казати, обвиває мене ногами. Наш секс раптовий та стрімкий, ми обоє ще сповнені емоціями після бурхливої нічної розмови. Ми знову посперечалися або, точніше, мали розмову за обідом — як Оскар, можливо, перефразував це. Це моя помилка: я запитала його, чи він цікавився можливістю повернутися на певний час до Лондона. Це питання швидко стає табуйованою темою. Після того ми розкинулися на зім’ятих простирадлах, знову пов’язані одне з одним, знову обравши одне одного — на новий день. Не знаю, чи він дійсно мав на увазі це — про дитину, але принаймні зараз я знаю, що він думає саме про мене.