Изменить стиль страницы

8 лютого

Лорі

— Ти певна, що в цьому рецепті сказано додавати цілу пляшку рому? — я хлюпнула до скляної чашки трішки пуншу, який Сара щойно дала мені на пробу. — Воно мені ледь піднебіння не зірвало.

Вона пустотливо хихотить:

— Я, мабуть, трішки тому рецепту зрадила.

— Гаразд, принаймні всі добряче нап’ються, тож ніхто не помітить, що вечірка така собі, — кажу, оглядаючи квартиру. Більшу частину цього тижня Оскара не було вдома — він у Брюсселі, у справах банку, тож я дала собі волю: влаштовую ідеальну вечірку-сюрприз на день його народження. Завтра Оскарові виповнюється двадцять дев’ять. Я ретельно заховала всі коштовні витребеньки, що надарувала його мама, щоб, боронь Боже, не зламати й не розбити, приготувала й заморозила канапки, варті самої Делії[20], ми із Сарою цілий вечір витратили на перестановку — щоб місця було побільше. Яке щастя, що наша квартира виходить просто в сад: коли прийде забагато гостей, вони завжди можуть перейти на свіже повітря. Але, сподіваюся, до цього не дійде: на дворі морозно, у прогнозі навіть про сніг говорили.

— Усе буде блискуче, — кидає вона через плече, дорогою до туалету. — Ти заарканила найкрутішого діджея в місті, урешті-решт.

Не можу навіть сказати, чи це в неї сарказм, чи ні.

З того дурного суботнього ранку в домі Джека минуло вже три місяці. Він, дякувати Богові, нарешті повертається до своєї звичної колії, навіть погодився бути діджеєм на дні народження мого хлопця. І — що найважливіше — його колишня студія знову взяла його на роботу, щоправда, на посаду трохи менш престижну, ніж була до аварії, але Сара казала, що він уже підшукує собі кращі варіанти. Після Різдва я бачила його лише кілька разів, ми не бували наодинці. Тоді, в січні, наша перша зустріч вийшла страшенно незграбною. Попри надіслані ним чудові квіти, я, здається, досі йому насправді не простила. Коли Сара вийшла в туалет, він схопив мене за руку та просив, майже благав, пробачення. Його погляд, сповнений неймовірної сили та почуття провини, надірвав мені серце. Я знала, що він не бреше. Він зробив боляче мені, але собі — значно більш боляче. Я з полегшенням відзначаю, що його борода пішла прахом, а до зелено-золотих очей повертається блиск. Навіть передати не можу, наскільки мені легше. Якийсь час здавалося, що він не знайде в собі сили відтягти себе від краю прірви.

Сара в туалеті, а телефон лишила на столі. Мобільник пищить, я за звичкою дивлюся на екран. СМС від Люка.

«Може, ти думала, що тобі сьогодні немає чим зайнятися? Плани скасовано останньої хвилини, ніхто мене не любить, ніхто не приголубить. Врятуй мене, моя Саро!»

Я дивлюся на есемеску кілька секунд, у голові паморочиться. Відходжу, втуплююся поглядом у холодильник. Тільки б Сара не вирішила, ніби я за нею шпигую. Записка цілком невинна, від друга — не від залицяльника. З Люком ми перетнулися лише раз — у кафе поблизу Сариної роботи. Він зовсім не Сариного типу: кремезний, із накачаними м’язами та скуйовдженим волоссям. Але «моя Саро»? Звісно, вона казала, що вони спілкуються, що з ним дуже легко говорити про все на світі. Чи є тут ще щось, крім цього? Краєм ока стежу за нею, коли вона повертається до кухні: вона бере телефон, сміється, засовує його в задню кишеню джинсів, нічого не каже. Мене це дивує, проте я теж не розповідаю їй про всі повідомлення, що отримую.

— Скільки води сплило з тих вечірок на Делансі-стрит, правда? — вона наливає нам по келиху вина, і ми з захопленням оглядаємо блискучу елегантну кухню. — Ти змінилася, Лу.

Сміюсь із сарказмом:

— Ми обидві змінилися.

— Знаєш, із ким я випивала минулого тижня? Чесно! — вона примружує очі, дивиться на мене, ніби щось недобре замислила. — З Амандою Голден.

— Ні! — хапаюся за живіт, ніби вона мені кулаком засадила. — Я знала!

Кінчиками пальців вона обтрушує плечі, переводить на мене погляд, підіймає брови. Та регоче.

— Авжеж, ми були в одному барі!

Закочую очі.

— Одного дня так і буде, — і я цього певна. Після Нового року Сару підвищили, тепер у неї постійний фрагмент у полуденних новинах. Її вже починають упізнавати: знайоме обличчя, десь бачили, не пам’ятаю де. Ще кілька років — і Сарі доведеться ходити в бейсбольному кашкеті та чорних окулярах, щоб просто зустрітися зі мною на каві.

— Що ти приготувала Оскарові на день народження?

Я так і сяю від радісного збудження. Не можу дочекатися, коли він побачить мій подарунок.

— Я тобі покажу, ходімо.

Веду її коридором до нашої спальні й відчиняю двері.

— Ось. Як тобі? — на почесному місці над нашим ліжком — велике живописне полотно. — Карлі, дівчинка з моєї роботи, намалювала за фотографією, що я їй дала.

— Овва!

Короткий вигук Сари свідчить, що вона, так само як і я, захоплена тим, як Карлі вдалося передати набагато більше, ніж звичайні світанкові кольори й обриси нашої халабудки на пляжі в Таїланді. Живопис бринить життям і щирістю. Я дивлюся на картину й майже чую ніжний шепіт моря, запах міцної-але-солодкої чорної кави, відчуваю, як ми сидимо на порозі й дивимося на схід сонця. Я ледь не розплакалася, коли вперше побачила цю картину.

— Я знаю, — відповідаю, а сама не хочу відривати очей від неї. — Бог відає, чому вона працює в журналі. Люди мали б до неї в чергу стояти на весь квартал, коли б знали, як вона малює.

— Хотіла б я мати такий талант, — зітхає Сара.

— Це ти так жартуєш, правда? — витягую її зі спальні та зачиняю двері. — Коли ти в телевізорі, мені треба очі захищати від такого сяйва.

— Відчепися, — але по голосу чую, що мої слова її надихнули.

Сара завжди була дивною сумішшю блиску та невпевненості. Щойно вона стрибала кімнатою, як збуджена циркова кобилка, а от уже вмирає від того, що неправильно вжила слово під час свого ефіру.

— О котрій Оскар повертається?

Дивлюся на годинник, міркуючи, скільки ще маю часу, щоб розмістити все і всіх, як належить.

— Літак приземляється одразу по шостій. Тож, десь близько пів на восьму? Я всіх просила прийти на сьому, щоб уже точно.

Вона кривиться.

— Дуже сподіваюся, що Джек пам’ятає.

Вона не додає: «Цього разу». Але ми обидві зараз пригадуємо той, інший, вечір, кілька місяців тому, і я мовчки підношу молитву: хай цей вечір запам’ятається нам із геть іншої причини.

Джек

Упевнений: Сара чекає, що я спізнюся. Мені більше не вдається їй догодити, попри всі мої постійні вибачення. Вона човпла мене, щоб я знайшов роботу, а тепер, коли це сталося, наїжджає за те, що я постійно на роботі. Справа не в тім, що я маю приєднатися до загального вигуку «Сюрпри-и-и-из!», коли Оскар дістанеться до своєї вечірки. Хто зараз такі влаштовує? Я гадав, це — елемент американських ситкомів. Сара цілком здатна впоратися з плейлистом Спотіфай без мене, а я цілком упевнений, що я там Оскарові так треба, як п’яте колесо до воза. Та то таке. Мені він — так само. Але, попри все це, я чогось прийшов сюди саме вчасно. Повертаю за ріг, на їхню вулицю, мені видно вишуканий таунхауз, у якому вони живуть. Дихання застигає парою перед обличчям, а я навмисно ледь соваю ногами, щоб відтягнути той момент, коли доведеться зайти всередину та вдавати, ніби мені подобається вереск його друзів. Чи то пак, вереск їхніх друзів, як, я гадаю, мені слід казати з огляду на те, як вони з Лорі зараз зблизилися. Іноді думаю, що для неї було б краще, якби Біллі її тоді підчепив. Принаймні він смішний та не видає з себе когось, ким насправді не є. Сара й Лорі постійно тягнуть нас до пекла подвійного побачення, де вони сміються, мов сестри, а ми підтримуємо загальну розмову, як сусіди, котрим одне до одного цілком байдуже. Не те, щоб ми колись могли б стати сусідами, бо він живе в Тхірвіллі, а я — у Стоквеллі[21]. І в якому б світі ми не жили, ми просто надто не схожі, щоб стати друзями. Єдине, що в нас спільного, — це Лорі. А вона з кожним днем стає все більше схожою на нього, а не на нас.

Я вже перед будинком. Хотів пройти мимо, але у відчинених дверях стоїть Лорі, запрошуючи якогось незнайомця. Вона помічає мене та злегка здіймає руку на знак привітання. Тягну час, поки її гість не зайде всередину, тоді заскакую, намагаючись усміхатися.

— Лу.

— Джеку. Тобі це вдалося.

Вона героїчно намагається не дивитися на годинник, а я марно намагаюся не дивитися на морську зірку, що вмостилася між її ключицями. Лорі прикриває кулон пальцями, ніби боїться, що я знову можу піддатися нападу люті та зірвати зірку з її шиї.

— Маєш гарний вигляд, — кажу їй.

Вона кидає погляд на свою сукню, ніби вперше її бачить. Цей стиль для неї незвичний — чорна, вінтажна, із синьою каймою та подолом, що теліпається навколо колін. Я ніби знову повертаюся до Барнс Коммон, до пива, сонячного сяйва, до чортового колеса.

— Дякую, — відповідає вона з непевною схвильованою усмішкою й торкається цілунком моєї щоки. — Проходь. Сара в кухні, — вона веде мене крізь облицьований кахлями передпокій до їхніх дверей. — Приготувала ромовий пунш.

— Вона дала забагато рому?

Лорі сміється — через плече — і мене це вражає. Уперше за довгий час вона щиро сміється над моїми словами.

— Звісно, так вона й зробила.

Ми минаємо купки людей, яких я здебільшого не впізнаю, кількох знаю, зокрема пихатого Оскарова брата, ім’я якого в мене з голови вилетіло, та його жінку, яка, здається, на сніданок висмоктує по цілому лимону, як і на обід та вечерю. Ми із Сарою зустрічалися з ними на День дарунків[22] у пабі, неподалік звідси. Точніше, Оскар винайняв кімнату для різдвяних посиденьок, бо навіщо ж тусуватися з усілякою наволоччю в барі, коли можна зіпсувати настрій, зігнавши надто мало людей до надто великої кімнати?

Оскарів брат плескає мене по руці, коли я йду повз нього.

— Радий бачити тебе при доброму здоров’ї, друже, — каже він.

Маю визнати, я пригадую, що він не завжди такий похмурий. Не можу сказати того ж про його дружину. У неї вигляд, ніби її тоненька, мов олівець, усмішка робить їй боляче, вона так звужує очі, ніби хоче, щоб я щонайшвидше пішов геть. Чудово. Усе одно не збирався з нею говорити. Я нічого не знаю про кіно й про те, як ідеально почистити перепелине яйце.