9 червня

Оскар заводить руку за диван, витягує коробку, перев’язану стрічкою.

— Я для тебе щось маю.

Він кладе великий квадратний подарунок мені на коліна, я здивовано дивлюся на нього.

— Оскаре, мій день народження вже минув.

— Я знаю. То інше. Це тобі на нову роботу.

Вечір суботи, ми наїлися китайської їжі, прикінчили півпляшки шампанського, а найближчого понеділка я вже буду офіційно працевлаштована у видавництві «Скайларк», яке випускає журнал «Блискучі дівчата».

— Відкривай уже, — він підштовхує коробку. — Якщо не підійде, можна буде поміняти.

Я переводжу погляд з його радісних очей на коробку та повільно тягну за кінчик темно-зеленої, мов лайм, стрічки. На мій день народження він розсипав дарунки щедрою рукою, тож цей уже скидається на марнотратство. Знімаю кришку з елегантної коробки, розгортаю перев’язаний паперовий пакунок і захоплено дивлюся на чорну сумочку від Кейт Спейд.

— О, Оскаре! Вона ідеальна, — усміхаюся, погладжуючи пальцями строгий золотий логотип. Відчуваю, що тут не обійшлося без Сари, бо в ресторані, де ми святкували мій день народження, вона бачила, як я милувалася її сумочкою, дуже схожою на цю. — Але ж ти знаєш, що не треба було. Це вже забагато.

— Мені радісно приносити тобі радість, — він знизує плечима, ніби це й так зрозуміло. — Заглянь у внутрішню кишеньку, там ще щось є.

Я зацікавлено заглядаю в сумочку та розстібую кишеньку.

— Що це? — сміюся, засуваю пальці вглиб, поки вони не торкнулися металу. І тут я здогадуюся й витягую зв’язку ключів на срібному замочку-кулоні від Тіффані.

— Як же ти маєш іти й повертатися, коли в тебе не буде власних ключів? — питає він, видаючи тим самим, що це ключі від його дому. Чи від нашого дому, бо, принаймні на певний час, воно так і буде. Це, практично, перше, що він сказав після вітання з новою роботою: «Ти ж поживеш у мене якийсь час, правда?» Мушу зізнатися, я сподівалася, що він це запропонує, бо починаю з невеликої зарплатні. Ми домовилися, що це тимчасово, поки я собі чогось не знайду. Але, коли дивлюся на блискучу зв’язку ключів і бачу величезну зв’язку його сподівань, яка до неї додається, я затинаюся, гадаючи, чи не помилилася з рішенням. Ми разом лише вісім місяців, урешті-решт я завжди прагнула прийняти це рішення самостійно.

— Я не хочу, щоб ти думав, що я користуюся твоєю щедрістю, Оскаре. І ти ж мене знаєш, я Місс Незалежність, — кажу на це.

Його темні очі сповнені задоволення.

— Повір мені, я також планую скористатися твоєю, — він бере ключі з моїх рук, підіймає брову. — А як ні, то як ще ти зможеш варити мені обід і чекати на мене?

Я штурхаю його.

— Сподіваюся, печені боби тобі смакують.

Він упускає ключі до моєї нової чудової сумочки, ставить її на підлогу, цілуючи, затискає мене глибоко в шкіру дивана.

— Не говорімо про всі ці нудні речі. Я гадаю, ми можемо зайнятися чимось кращим.