Изменить стиль страницы

10 березня

Лорі

— Боже, як я скучив за тобою, Морська Зірко. Заходь і дозволь мені згрішити з тобою.

Нам тепер удається побачитися лише раз на кілька тижнів, бо я живу в мами й тата. Сто років тут не була. Оскар перетягує мене через поріг своєї квартири, забирає в мене сумку з речами на вихідні, кидає її, щоб перенести мене в обіймах. Так, ми перетворилися на коханців, які вигадують одне для одного кумедні прізвиська на кшталт «котик-зайчик» чи «манюній-солоденький».

Ми. Нарешті є «ми». І це чудово. Ніколи в житті я не почувалася такою бажаною, ніколи про мене так не дбали. Оскар не приховує, як я йому подобаюся. Він так на мене дивиться, що я завжди намагаюся оглянутися — чи не ховається за моїм плечем Дженніфер Лоренс.

— Дай пальто зняти! — Я сміюся, а він розстібує моє пальто й тягне його з мене.

— Я сподівався, що ти під ним будеш у чому мати народила.

Він хвильку мовчить, роздивляючись мої зручні джинси й теплий светр.

— Я про це думала, але таксиста шокувати не хотілося.

— Ти ж у Лондоні, забула? — він сміється. — Не в глушині, Лорі. Тут можна хоч рачки голою лазити — ніхто й не гляне, — очі його блищать. — Окрім мене, звісна річ. Я помічу, коли ти гола.

— Я не в глушині живу, — наїжачуюся, бо він завжди говорить про мій рідний Бірмінгем як про якусь Богом забуту діру.

Наша домівка в передмісті, типове селище в зеленій зоні навколо міста. Я розумію. Він лондонець від голови до п’ят. Відсутність таксі-кебів та відкритий простір просто приголомшили Оскара, коли він приїхав до нас на Різдво.

Чесно кажучи, це «знайомство з батьками» пройшло не досить гладко. Він був ідеально милим, вони були надзвичайно ввічливими, але спільну мову знайти виявилося важко. Тато спробував поговорити про футбол, але Оскар полюбляє регбі, Оскар спробував потеревенити про віскі, а тато віддає перевагу пиву. Щось казати ще зарано, але, як на мене, ми всі зітхнули з полегшенням, коли відвідини скінчилися.

— Так багато зелені, — бурмотів він, і це не скидалося на комплімент.

Я жену цей спогад геть. Ми саме зустрілися після шести тижнів розлуки, і я не хочу, щоб зараз між нами ні сіло ні впало гасала чорна кішка.

— Можна мені до вбиральні? — питаю.

Він іде за мною та розчиняє двері.

Вуаля.

— Почекай тут. Три секунди.

Я замикаюся в його ванній, оформленій, як у дизайнерському журналі, роздягаюся догола, а потім знову накидаю пальто, зав’язую пояс. До шкіри прилягає шовковий підклад, я раптом відчуваю прилив бажання, уже готова віддатися на волю Оскара.

— Виходь, Лорі, — підлещується він, а я широко розчиняю двері та дивлюся на нього, схиливши голову. Не кажучи ні слова, минаю весь передпокій, виходжу за вхідні двері та легенько шкребуся в них нігтями.

— Хто тут? — Голос його тихий, задоволений, сповнений грішних намірів.

— Це я, Лорі, — шепочу, вдаючи хрипоту. — Відчини двері, я тобі покажу, як скучила.

Він чекає, оперся плечем на одвірок, руки схрещені на грудях, навіть вираз очей байдужий. Я дозволяю собі ковзнути по ньому поглядом, оцінюючи темні джинси, дорогу сорочку, босі ноги, що досі якось зберігають засмагу.

— Ото ти вбрався, — кажу. — Можна мені зайти?

Він не відступає, тільки дотягується до мене та розстібає пояс на пальті. Я не ворушуся, не зупиняю його, коли він повільними рухами розстібає ґудзики, язиком несвідомо водить по верхній губі.

— Обіцяєш завжди приходити до мене отак?

Я всміхаюся.

— Ми нічого одне одному не обіцяємо, забув?

За лацкани пальта він затягує мене до квартири, потім притискає спиною до дверей, зачиняє їх, його теплі спраглі руки ковзнули під пальто.

— Пам’ятаю, — шепіт його лунає крізь сміх і стогін, його долоні на моїх грудях. — А зараз замовкни, ми йдемо до ліжка.

Джек

— Нумо, Саро, ми спізнюємося.

Сара так завжди. У неї час розтягується, як гума, вона думає, що в цю еластичну шкалу вміститься рівно стільки, скільки їй потрібно для того, щоб причепуритися перед виходом.

— То як я?

Коли вона з’являється у дверях вітальні, я відкладаю газету (її сусідка лишила на столику) та витріщаюся на неї. А який би чоловік устояв? Вона неймовірна.

— Нова сукня?

Підіймаюся, іду до неї через кімнату, проводжу руками по м’якій темно-червоній шкірі сукні. Вона повторює вигини її тіла, як друга шкіра, завершуючись на середині стегон. Пальці затримуються там, на оголеній нозі, повільно підіймають край сукні, знаходять шовк білизни.

Тонка усмішка грає на її вустах, вона все розуміє.

— То я піду в цьому, коли ти схвалюєш. Так?

Цілую її в шию.

— Так і зроби.

Моя рука ковзнула на її потилицю, я притискаюся губами до глибокої ямки між ключицями, вона зітхає та відступає на крок від мене.

— Ні, Джеку, ми вже й так запізнюємося.

Дивлюся в її очі, підведені бездоганним димчастим макіяжем.

— А я дуже швиденько.

— Я знаю, що ти можеш, — у її голосі особлива нотка.

— Що це, до біса, може означати?

Вона теж замовкає, дивиться долу, на свої височенні підбори, потім знову на мене.

— Та нічого.

Вона зітхає, хитає головою.

— Не будемо битися. Ми всі дуже зайняті. Просто йдемо.

Вона може сказати це знову. Я веду до біса повне життя, Сара — так само, розтягуючи нас у трьох напрямках одночасно, до того ж, буває, у протилежних. Цього вікенду довелося переносити дещо на роботі, щоб ми змогли врешті-решт зловити Лорі з її знаменитим Оскаром Фаркваром-Персивалем-МакДуґаллом, чи як там його, про якого стільки чули, та жодного разу не бачили. І де ж ми з ним зустрічаємося? У його довбаному клубі для обраних, звісна річ.

— Ти так підеш?

Я дивлюся на свій одяг і не розумію, про що вона. Може, мої джинси трохи пошарпані, але так і мало бути. Я витратив багато грошей на цей невимушений вигляд. Може, це вона через мою футболку з написом «Star Fucker» — треба ж додати хоч крихту іронії. Я нарешті дістав трохи репортерської роботи, я перспективний діджей, тож доводиться дотримуватися стилю: десь посередині між хіпстером і хуліганом.

— Так, Саро. Я йду в цьому, — беру чудовий вінтажний шкіряний піджак, який вона подарувала мені на минуле Різдво, накидаю його на плечі, підкреслюючи тим самим, що не збираюся переодягатися.

Вона ще раз перевіряє, як лежить її бездоганна помада, дивиться в дзеркало в передпокої, бере сумочку й пальто, знизує плечима.

— Окей.

Іду за нею східцями, дивлюся, як вона впевнено рухається на підборах, на яких ніхто більше не зміг би й кілька метрів пройти, знизую плечима, настрій змінюється.

— Гей, — ловлю її за руку, затримуючи трохи, коли вона виходить на тротуар, — не будемо сваритися. Я за тобою за цей тиждень так скучив, — хочеться провести великим пальцем по її повних губах, але боюся зіпсувати помаду. — Ти в цій сукні просто приголомшлива. Я вже думаю лише про те, як витягти тебе з тої шкіри.

Вона вже не сердиться, я так і знав.

— Звабник.

— Тобі це відомо.

— Еге ж, — вона обертається обличчям до моїх рук і прикушує мене за великий палець. — Лови вже таксі, дурнику. Я замерзаю.

Лорі

Мабуть, це божевілля, але я дуже хвилююся. Це ж лише Сара й Джек, заради Бога, мої найдавніші й найкращі друзі. Я просто хочу, щоб вони полюбили Оскара, як його люблю я, — та й усе. Ми вже так давно не бачилися. Наш план про спільну зустріч Нового року провалився через приїзд Оскара. Оце ми вперше з Нового року змогли зустрітися. Здається, життя розтягло нас у різних напрямках. Вони ще не приїхали, а він на іншому кінці кімнати занурився в розмову з барменом, бо хоче, щоб перший раунд напоїв був уже готовий до їхньої появи. Він бачить, що я дивлюся в його бік, відповідає мені усмішкою. Його очі затримуються на мені довше, ніж може вважатися чемним, а погляд говорить: пам’ятаю, що вчора було між нами в ліжку.

Я перша відводжу очі. Повертаюся до дверей, куди заходять Сара з Джеком. Мене сповнює палка радість, коли я бачу таке знайоме руде Сарине волосся. Вона додала теплоти колишньому відтінку пожежної машини — тепер це червоне дерево, що тече блискучими хвилями, коси принцеси Леї з Делансі-стрит пішли в минуле. Торкаю власний скуйовджений вузол волосся, почуваюся незграбною. Сарине обличчя розпливається в широкій усмішці: вона мене побачила. Щойно йшла, невпевнено оглядаючись, а тепер ледь не стрибає через весь бар — до мене.

Я рада, що Оскара зараз немає поруч зі мною, тож у ці хвилини я — то просто я, така, як у давні часи: я і Сара. Вона несамовито обіймає мене.

— Як добре тебе бачити, — кажу я, і вона одночасно:

— До біса, Лу. Це було надто довго.

Ми стоїмо на відстані руки, роздивляємось одна одну. Я помічаю її відверто сексуальну шкіряну сукню, вона — мою стару добру чорну сукню, яку бачила безліч разів до того. Гадаю, ще й кілька разів одягала. Я спробувала трішки освіжити вбрання — підв’язала тоненьким ремінцем зі зміїної шкіри й одягла діамантовий кулон у вигляді морської зірки, який Оскар подарував на Різдво. До приходу Сари я почувалася досить блискучою та стримано прекрасною. Вона в телевізійному гримі — мабуть, такого ефектного вона раніше не робила, але все одно залишається сама собою. Робота перетворила мою галасливу подругу на вишукану леді зі сторінок журналу. Але, коли вона розтуляє рот, дякувати Богові, виявляється точно такою ж, якою була.

— Холера, — вона тре під кожним оком кінчиком пальця, щоб макіяж не потік. — Мене навіть зустріч із власною сестрою так би не розчулила. Я до біса люблю тебе, Лорі Джеймс.

Сміюся, стискаючи її руку.

— Я теж люблю тебе. Я така рада, що ти тут.

Джек виходить із-за її спини, а я чекаю, яке враження це на мене справить. Гадки не маю, чи зможу поводитися невимушено в його присутності. Я відмовляла собі навіть у тому, щоб просто думати про можливу нову зустріч. Ця тактика працювала аж до цієї миті, коли я з’ясувала, що геть не готова побачити його. Він дивиться мені просто в очі, не відводячи погляду. І стара, така знайома болюча туга вмить вибиває мене з рівноваги. Наші звички вмирають важко, здається, так.