1986 рік

Окрім помешкань жителів Андербері, мама Гоппо також прибирала початкову школу, церковну залу та саму церкву.

Так ми й дізналися про отця Мартіна.

Ґвен Гопкінс, як завше, приїхала до церкви святого Томи о 6:30 недільного ранку, щоб вимити підлогу і стерти пилюку перед першою службою о 9:30 (схоже, недільний відпочинок не стосувався тих, хто працював на отця Мартіна). Годинники ще не перевели назад, отож було ще досить темно, коли вона підійшла до великих дубових дверей, вийняла ключа, якого зберігала на гачку в кухні, і запхала його до замкової шпарини.

Усі ключі від будинків, які вона прибирала, разом з адресами їхніх власників, висіли на гачках у неї на кухні. Не дуже безпечно, зважаючи на те що мама Гоппо курила, тому частенько серед ночі виходила надвір через задні двері й іноді забувала їх замикати.

Того ранку, як вона пізніше розказувала поліції (і газетярам), вона помітила, що ключ від церкви висів не на тому гачку. Вона не звернула на це уваги, так само як і на те, що задні двері не замкнено, бо, за її словами, вона була трохи забудькувата, хоча зазвичай вішала ключі на відповідні гачки. Та проблема полягала в тому, що всі знали, де вона ті ключі зберігала. Направду дивно, що ніхто раніше не скористався ними, щоб когось пограбувати.

А варто було лише прослизнути на кухню, взяти ключі та спокійнісінько зайти до чужого будинку, коли господарів не буде вдома. Може, ви б узяли якусь дрібничку, зникнення якої вони б навіть не помітили. Приміром, якусь крихітну прикрасу чи ручку з шухляди. Щось геть нецінне, щоб згодом вони подумали, що самі кудись цю річ поділи. Може, ви так і вчинили б. Якби були людиною, котра полюбляє збирати всяку всячину.

Першим тривожним знаком для Ґвен стало те, що церковні двері були незамкнені. Але вона не звернула на це уваги. Може, отець прийшов раніше. Іноді він прокидався вдосвіта і вона зустрічала його в церкві, коли він перечитував свої проповіді. Лише коли зайшла в неф, Ґвен запідозрила, що щось не так. Щось зовсім не так.

У церкві було світліше, ніж завжди.

Зазвичай лави і кафедра в кінці нефу ховались у густому непроглядному мороці. Того ранку вони тьмяно біліли на тлі загальної пітьми.

Напевно, вона завмерла. Мабуть, волосинки на її шиї стали дибки. Далебі, її сповнив той невиразний тремтливий страх, що його ми списуємо на злі жарти нашої уяви, хоч насправді злий жарт полягає в тому, що ми самі обманюємо себе, переконуючи, що все добре.

Ґвен мимовільно перехрестилась і, намацавши біля дверей вмикача, увімкнула світло. Лампи на всіх стінах — старі, деякі поламані та вже давно потребували заміни — задзижчали й поступово засвітилися.

Ґвен скрикнула. Церква була покрита малюнками. Вони були всюди — на кам’яній підлозі, на дерев’яних лавах і навіть на кафедрі. Хоч куди глянь, усюди десятки і сотні білих крейдяних чоловічків. Одні танцювали, інші розмахували руками. Вульгарні теж траплялися. Крейдяні чоловіки зі здоровенними пенісами. Крейдяні жінки з величезними грудьми. Та найгіршими, певно, були крейдяні чоловічки-вішальники із зашморгами на шиї. Це має вигляд химерний і навіть лячний. Не те що лячний — збіса страшний.

Ґвен була за крок від того, щоб розвернутись і втекти. Впустити відро зі швабрами та чкурнути з церкви так швидко, як тільки нестимуть її худі бліді ноги. Якби вона це зробила, могло б бути надто пізно. Утім, вона затрималась. І якраз тієї миті почула приглушений звук. Ледь чутний, кволий стогін.

— Агов! Тут хтось є?

Знову стогін, трохи гучніший. Вона не могла його зігнорувати. Стогін болю.

Жінка знову перехрестилася — цього разу свідомо — і рушила до проходу між лавами, хоч волосся їй ставало дибки і вона вся вкрилася сиротами.

Ґвен знайшла священика за кафедрою. Згорнувшись клубочком, він лежав на підлозі. Він був голий, залишилася тільки колоратка.

Колись біла, тепер вона була заплямована кров’ю. Його добряче гатили по голові. Ще один удар — і він би не вижив, казали лікарі. Смерть змилостивилась над ним, якщо це можна назвати «милосердям».

Отця били не тільки в голову, криваві рани були ще й на спині. Вирізані ножем, дві довгі зазубрені смуги тягнулися від лопаток до сідниць. Тільки після того як змили кров, усі побачили, що то були…

Крила янгола.

Отця Мартіна забрали до лікарні й під’єднали до численних трубок і всіляких апаратів. Він дістав ушкодження мозку, тож лікарі мали з’ясувати, наскільки воно серйозне і чи треба його оперувати.

Ніккі взяла до себе одна з протестувальниць її батька — старша жіночка з кучерявим волоссям і товстими окулярами. Проте дівчинка прожила в неї недовго. Десь через день до будинку священика під’їхала дивна автівка. Яскраво-жовта «Міні»[17], обліплена купою наклейок — написами «Ґрінпіс», «Боротьба зі СНІДом», веселками і всякою такою всячиною.

Сам я її не бачив. Я почув про неї від Ґева, який чув від батька, якому розказав якийсь чолов’яга в пабі. З автівки вийшла жінка. Висока, з рудим волоссям, яке майже сягало її талії, одягнена в комбінезон, зелену куртку-парку та армійські черевики.

«Схожа на одну з тих демонстранток біля Ґрінгем-Коммон»[18].

Та згодом з’ясувалося, що жінка приїхала не з Ґрінгем-Коммон. Вона приїхала з Борнмута і була мамою Ніккі.

Вона не померла, як ми всі думали. Вона була жива-живісінька. Таку історію вигадав отець Мартін і всі, включно з Ніккі, у неї повірили. Вочевидь, дружина покинула його, коли Ніккі була зовсім маленька. Я точно не знав, чому вона це зробила, та ніяк не міг зрозуміти, чому мама покинула свою дитину. А тепер вона повернулась і Ніккі мала переїхати до неї, адже, крім мами, у неї не залишилось інших живих родичів, а батько у своєму стані більше не міг про неї дбати.

Лікарі зробили операцію і сказали, що йому має покращати, а можливо, він навіть зможе цілком видужати, хоча й не були в цьому переконані. Важко знати щось напевне, коли йдеться про травми голови. Священик міг самостійно сидіти в кріслі. Міг їсти і пити, міг навіть, з невеличкою допомогою, ходити до туалету. Але він не міг — чи не хотів — говорити, і лікарі достеменно не знали, чи отець взагалі розумів те, що йому казали.

Його перевели до якогось пансіонату для людей, у яких не все гаразд із мозком, аби він там «видужував», як казала моя мама. Все оплатила церква. Мабуть, так воно було найкраще, бо сумніваюся, що мама Ніккі мала стільки грошей, та й навряд чи вона б схотіла за нього платити.

Наскільки мені відомо, вона ніколи не приводила Ніккі його відвідати. Може, так вона хотіла помститися чоловікові. Протягом усіх цих років він казав Ніккі, що її мама померла і забороняв жінці бачитися з донькою. А може, Ніккі сама не хотіла його відвідувати. Якщо так, її можна зрозуміти.

Лиш одна людина навідувала його регулярно, щотижня, не пропускаючи жодного візиту. І це не хтось із його парафіян, навіть не один із його вірних «янголів». Його відвідувала моя мама.

Я ніколи не розумів, чому вона це робила. Вони ж ненавиділи одне одного. Отець Мартін наговорив і наробив моїй мамі стільки всього жахливого. Та якось вона сказала мені: «У цьому й річ, Едді. Тобі треба зрозуміти, що добра людина — не обов’язково та, яка співає церковні гімни чи молиться до якогось міфічного бога, носить розп’яття й щонеділі ходить до церкви. Доброю людину робить її ставлення до інших. Добра людина не потребує релігії, бо вона наповнюється світлом від того, що робить добрі справи».

— Тому ти його відвідуєш?

Мама якось дивно всміхнулась.

— Не зовсім. Я навідуюся до нього тому, що мені його шкода.

Одного разу я пішов з нею. Сам не знаю чому. Можливо, мені кортіло побути з мамою, бо вона й далі працювала не покладаючи рук і я майже її не бачив. А може, то була лише нездорова дитяча цікавість.

Пансіонат святої Магдалини — так він називався — розташовувався в десяти хвилинах їзди від Андербері поблизу дороги на Вілтон. До нього вела вузька алея, обабіч якої тягнулися шереги дерев. Пансіонат мав гарний вигляд: великий старий будинок із довгим посмугованим газоном та симпатичними білими столиками й стільцями на ґанку.

У дальньому кінці стояла хижка, і кілька чоловіків у робочому одязі — певно, садівники — заклопотано працювали. Один штовхав по галявині здоровецьку гуркотливу газонокосарку. Інший рубав сокирою сухі гілки і скидав їх на купу для багаття.

За одним із садових столиків сиділа літня пані. Вона була одягнена у квітчастий халат і химерний капелюх. Коли ми проїжджали біля неї, вона помахала нам рукою: «Як добре, Фердинанде, що ти прийшов».

Я глянув на маму.

— Це вона до нас?

— Не зовсім, Едді. Вона говорить зі своїм нареченим.

— Справді? А він її відвідує?

— Сумніваюся. Він помер сорок років тому.

Ми поставили автівку й рушили шурхітливою гравієвою доріжкою до великих дверей. Усередині було зовсім не так, як я собі уявляв. Нехай жовті стіни, картини і всіляка інша оздоба створювали сякий-такий затишок, там пахло лікарнею. А ще стояв різкий сморід дезінфекційного засобу, сечі та гнилої капусти.

Ми ще не дійшли до палати отця Мартіна, а мене вже мало не вивертало. Жіночка в уніформі медсестри провела нас до довгастої кімнати, де було багато столиків і стільців. У кутку блимав телевізор. Перед ним сиділи двоє людей. Дуже огрядна жінка, яка, здавалося, куняла, і молодик у товстих окулярах з начебто слуховим апаратом. Часом він зривався на ноги, розмахував руками і вигукував: «Хльосни мене, Мілдред!» Це було водночас кумедно і трохи ніяково. Та медсестри, схоже, зовсім на це не зважали.

Отець Мартін сидів у кріслі біля засклених дверей, склавши руки на колінах. Його обличчя не виражало жодних емоцій, як у манекена у вітрині крамниці. Його повернули так, щоб він міг дивитися на сад. Та, здається, йому було байдуже. Невидющим поглядом він дивився на щось — а може, й ні на що — десь удалині. Його очі взагалі не рухалися, ні тоді, коли хтось проходив повз, ані тоді, коли зривався з місця і вигукував чолов’яга зі слуховим апаратом. Здається, священик навіть не кліпав.