2016 рік

Мама телефонує якраз перед обідом. Вона завше примудряється телефонувати у найбільш незручний момент і сьогодні теж не зрадила свою звичку. Я міг би не відповідати і залишити дзвінок голосовій пошті, але мама ненавидить голосову пошту й від цього буде роздратованою, коли говоритиму з нею наступного разу, тому я неохоче натискаю «прийняти виклик».

— Алло.

— Алло. Ед?

Я незграбно виходжу з класу в коридор.

— Усе гаразд? — питаю я.

— Звісно. Чому ти питаєш?

Тому що мама ніколи не телефонує просто так. Якщо вона вже телефонує, значить, є якась причина.

— Не знаю. Ти добре почуваєшся? Як там Джеррі?

— Прекрасно. Ми щойно пройшли процедуру детокс зі свіжовичавленим соком, тож зараз обоє сповнені енергії.

Я впевнений, що ніколи раніше мама не вживала словосполучення «сповнені енергією» і ще кілька років тому навіть не подумала б про детокс зі свіжовичавленим соком. Доки тато був живий. Це все заслуга Джеррі.

— Чудово. Слухай, мамо, я тут трохи зайнятий, тому…

— Тільки не кажи, що ти на роботі, Еде.

— Ну…

— Зараз же канікули.

— Знаю, але в наш час це слово вже оксиморон.

— Не дозволяй їм себе експлуатувати, Еде. — Вона зітхає. — Життя не обмежується роботою.

Знову ж таки, раніше мама ніколи б такого не сказала. Робота була її життям. А потім тато занедужав, і відтоді сенсом її життя стало піклування про нього.

Я розумію, що все, чим вона переймається зараз, — включно з Джеррі, — є спробою надолужити згаяні тоді роки. Я її не звинувачую. Я звинувачую себе.

Якби я одружився і створив сім’ю, можливо, тоді її життя наповнювало б щось інше, а не чортовий детокс зі свіжовичавленим соком. Можливо, моє життя теж наповнювало б іще щось, окрім роботи.

Утім, не це хоче почути моя мама.

— Знаю, — кажу я. — Ти маєш рацію.

— От і добре. Слухай, Еде, тобі варто спробувати пілатес. Буде корисно для твого хребта.

— Я подумаю.

Навіть не збираюся.

— Гаразд, не затримуватиму тебе, якщо тобі ніколи. Я лише хотіла попросити тебе про маленьку послугу.

— Добре.

— Ми з Джеррі надумали вирушити в тижневу подорож у автобудинку.

— Гарна ідея.

— Але наш постійний доглядач кота цього разу нас трохи підвів.

— О ні.

— Еде! Ти ж начебто любиш тварин.

— Люблю. Просто Пушинка чомусь мене ненавидить.

— Дурниці. Це ж кицька. Нікого вона не ненавидить.

— Це не кицька, а пухнаста соціопатка.

— То ти можеш приглянути за нею кілька днів чи ні?

Я зітхаю.

— Так. Можу. Звичайно.

— Добре. Я привезу її завтра вранці.

Угу. Чудово.

Я завершую дзвінок і повертаюся до класу. Худорлявий підліток із темним волоссям, що гладкими пасмами спадає йому на обличчя, ліниво розвалився на стільці, закинувши ноги на парту, жує жуйку і тицяє щось у своєму телефоні.

У Денні Меєрса я викладаю англійську. Він буцімто розумний хлопець — принаймні в цьому мене намагаються переконати директор школи і його батьки, які, що вельми цікаво, товаришують із нашим директором, а також кілька членів шкільної ради. Я в цьому не сумніваюся, але поки що у своїх роботах він жодного разу не підтвердив їхніх слів.

Та його батьки й директор школи, певна річ, хочуть почути зовсім інше. Вони вважають, що Денні потребує особливої уваги. Денні не може проявити себе через «універсальну для всіх» систему сучасної державної освіти. Він має виняткові розумові здібності, проте легко відволікається, а крім того, дуже вразливий. Бла-бла-бла.

Отож зараз Денні проходить так звану «інтервенцію». Це означає, що його записали на додаткові заняття під час канікул і я маю надихнути його, залякати чи вмовити, себто будь-яким чином змусити отримувати ті оцінки, які, на думку його батьків, він мусив би насправді мати.

Іноді такі додаткові заняття дають результат, особливо дітям, які наділені непересічними здібностями, але не можуть проявити себе на уроках. Однак часто це гайнування і мого часу, і часу учня. Я не з тих людей, які легко опускають руки, та я реально оцінюю ситуацію. Я не містер Чіпс[12]. Якщо вже мені випало проводити додаткові заняття, я хотів би навчати учнів, котрі хочуть учитися. Учнів, які зацікавлені й налаштовані на навчання. Чи принаймні хочуть спробувати. Краще вже заслужена тяжкою працею трійка, аніж випадкова і здобута без найменших зусиль четвірка.

— Телефон і ноги. Забрати з парти, — кажу я, сідаючи за стіл.

Він опускає ноги на підлогу, але й далі бавиться телефоном. Я натягаю на носа окуляри і знаходжу в тексті фрагмент, який ми перед тим обговорювали.

— Може, відірвешся від телефону і приділиш трохи уваги «Володарю мух»?

Він і далі тицяє в екран.

— Денні, мені дуже не хотілося б натякати твоїм батьками, що заборона всіх соціальних мереж — це саме те, що зможе поліпшити твої оцінки…

Денні якусь мить уважно дивиться на мене. Я привітно всміхаюся. Йому кортить заперечити. Кортить мені врізати, але він вимикає телефон і ховає його до кишені. Я не вважаю це перемогою, я б радше сказав, що цього разу він мені поступився.

Більшого мені й не треба. Мені годиться геть усе, що допомагає пережити ці дві години. Інколи мене навіть захоплюють ці ігри розуму з Денні. А ще я відчуваю справжнє задоволення, коли мені якось удається примусити його виконати бодай сяку-таку домашню роботу. Та нині не той день. Я почуваюся втомленим після недоспаної ночі, а на додачу мене переслідує якесь передчуття. Ніби я чекаю, коли щось станеться. Щось погане. Щось неминуче.

Я пробую зосередитися на тексті.

— Отже, ми говорили про те, що являють собою головні герої Ральф, Джек, Саймон…

Денні знизує плечима.

— Від самого початку Саймон був пустим місцем.

— Чому це?

— Зайвий баласт. Розмазня. Він заслужив на смерть.

— Заслужив? Чим?

— Ну добре. Він не був зайвим, задоволені? Джек мав рацію. Якщо вони хотіли вижити на острові, то мусили забути про всю цивілізаційну маячню.

— Але ж уся суть роману в тому, що повернення до первісного ладу руйнує суспільство.

— Може, це на краще. Адже суспільство — просто фальшивка. І саме про це йдеться в книжці. Ми всі тільки прикидаємося цивілізованими, а насправді глибоко всередині зовсім не такі.

Я осміхаюся, хоча в животі неприємно затягується вузол. Мабуть, знову розлад травлення.

— Що ж, цікавий погляд.

Мій годинник пікає. Я завжди наставляю будильника, щоб знати, коли закінчиться заняття.

— Гаразд, на сьогодні все. — Я збираю свої підручники. — Я залюбки докладніше ознайомлюся з твоєю теорією в наступному творі, Денні.

Він підводиться й піднімає наплічника.

— До зустрічі, сер.

— Наступного тижня в той самий час.

Поки хлопець неквапом виходить з класу, я ловлю себе на тому, що кидаю йому навздогін:

— І, мабуть, у твоїй новій версії суспільства ти будеш серед тих, хто виживе, так, Денні?

Найдовше мені вертатися зі школи через парк, і день видався не такий уже й теплий, та я все одно вирішую йти в обхід. Невеличка прогулянка в минуле.

Мені подобається гуляти берегом річки і споглядати безкраї, подекуди горбисті поля, за якими, трохи віддалік, видніється собор, частково взятий у риштування ось уже протягом кількох років. Знадобилося чотириста років, щоб його славнозвісний шпиль здійнявся до неба, і то без використання сучасного обладнання і машинерій. Чомусь мені здається, що навіть із застосуванням новітньої техніки його реставрація триватиме довше.

Нехай краєвид і мальовничий, щоразу, як я прогулююся по березі річки, мої очі незмінно прикипають до швидкоплинної брунатної води. Яка вона, мабуть, холодна. Яка невблаганно стрімка її течія. Та здебільшого я досі думаю про Шона Купера, про те, як річка поглинула його, коли він намагався дотягтися до свого велосипеда, у викраденні якого так ніхто й не зізнався.

Ліворуч розташована нова відпочинкова зона. Кілька хлопчаків гримотять скейтбордами, роз’їжджаючи облаштованим скейт-парком; мама крутить дитину на обертовій каруселі, а малюк заливається радісним сміхом; на гойдалці самотньо гойдається дівчина-підліток. Вона опустила голову, і волосся затуляє її обличчя. Каштанове волосся, не руде. Але її поза, те, як вона сидить, закрившись твердою шкаралущею самотності, відразу нагадує мені про Ніккі.

Мені пригадується інший день із того літа. Крихітна мить, майже загублена в мішанині інших смутних спогадів. Мама з татом відправили мене по покупки. Я вертався через парк і помітив на дитячому майданчику Ніккі. Вона самотньо сиділа на гойдалці, опустивши очі на свої коліна.

Я вже збирався гукнути: «Агов, Ніккі!», але щось мене спинило. Може, те, як вона у тиші повільно гойдалася вперед-назад. Я підкрався трохи ближче. Вона тримала щось у руці. Воно зблискувало сріблом на сонці. Я розгледів невеличке розп’яття, котре вона зазвичай носила на шиї. Я бачив, як вона підняла руку… та опустила її, штрикнувши себе в стегно. І повторювала це знову, знову і знову.

Я почав задкувати, а тоді побіг додому. Я ніколи не розказував Ніккі чи комусь іншому про те, що побачив того дня. Однак те видиво залишилося зі мною. Я й зараз бачив, як вона штрикала ногу розп’яттям. Знову і знову. Певно, хотіла, щоб виступила кров. Але не прохопилася жодним звуком, навіть не схлипнула.

Дівчина в парку підводить голову і заправляє волосся за вухо. На мочці виблискують сріблом кілька сережок, а з однієї ніздрі стирчить велике металеве кільце. Вона старша, ніж видавалася на перший погляд, мабуть, уже в коледжі. Утім, я прекрасно розумію, який вигляд це має, коли чоловік середнього віку, та ще з такою незвичною зовнішністю, як у мене, витріщається на дівчину-підлітка на дитячому майданчику.

Я опускаю голову і йду далі трохи жвавіше. В кишені дзижчить телефон. Я виймаю його, чекаючи на дзвінок від мами. Проте ні, це Хлоя.

— Слухаю.

— Гарне вітання. Тобі варто попрацювати над своїми телефонними манерами.

— Вибач. Я просто трохи… вибач. Що сталося?