1986 рік

Літні канікули наближалися до кінця.

— Тільки шість днів, — сумовито зауважив Гладкий Ґев. — І це включно з вихідними, що не береться до уваги, тож насправді тільки чотири дні.

Я поділяв його песимізм, але намагався викинути з голови думки про школу. Шість днів — це таки шість днів, і я хапався за них з кількох причин. Поки що Шон Купер своїх погроз не справдив.

Я бачив його в місті, але щоразу мені вдавалося сховатися до того, як він мене помітить. На його правому оці красувався чималий синець і глибокий поріз. Слід від такого порізу напевне залишився б у нього навіть у дорослому віці — якби Шон дожив до того віку.

Металевий Міккі казав, що його брат уже забув про мене, але я в цьому дуже сумнівався. Уникати його на канікулах — це одне. Місто було досить великим, як кажуть ковбої, для нас обох. Та щойно ми повернемося до школи, уникати його щодня — за обідом, на спортивному майданчику і дорогою додому — буде значно важче.

Окрім того, мене хвилювало й дещо інше. Люди думають, що діти живуть безтурботним життям. Але це зовсім не так. Дитячі турботи більші, тому що ми менші. Я непокоївся через маму. Останнім часом вона була імпульсивна і дратівлива, а розгнівати її стало навіть легше, ніж зазвичай. Тато казав, що то вона так нервується через відкриття нової клініки.

Раніше мама їздила на роботу в Саутгемптон. Але невдовзі мали відкрити нову клініку тут, в Андербері, неподалік спеціалізованої школи прикладних наук. Колись у тій будівлі було щось інше, я вже й не пам’ятаю, що саме. Проте то було щось непримітне, тому й так швидко забулося. Не зосталося навіть таблички з назвою. Мабуть, ви пройшли б повз, навіть не звернувши уваги, що там щось було, якби не люди, котрі юрмилися надворі.

Я котив велосипеда вулицею, вертаючись із крамниці, коли побачив їх. Гурт із п’яти людей. Вони крокували по колу, тримаючи в руках плакати, раз у раз повторюючи якісь гасла. На плакатах було написано: «ОБИРАЙТЕ ЖИТТЯ», «ДОСИТЬ УБИВАТИ ДІТЕЙ» і «ПОМИЛУЙТЕ МАЛЮКІВ».

Кількох я упізнав. Жінку, котра працювала в супермаркеті, і біляву подружку Вальсової Дівчини, яку я бачив на ярмарку. Неймовірно, але того дня Білява Подружка не постраждала. Якась часточка мене — не дуже доброзичлива часточка — вважала, що це несправедливо. Вона була не такою вродливою, як Вальсова Дівчина, і, схоже, далеко не такою приємною. Вона тримала один із плакатів і крокувала позаду іншої знайомої мені людини. Отця Мартіна. Він вигукував найголосніше, тримав розкриту Біблію і щось із неї зачитував.

Я зупинив велосипед і якийсь час спостерігав за ними. Після сутички на вечірці Гладкого Ґева тато мав зі мною невеличку розмову, і я трохи більше дізнався про те, що відбувалося в маминій клініці. А втім, у дванадцять років годі осягнути весь обшир такої теми, як аборти. Я лише знав, що мама допомагала жінкам, котрі не мали змоги піклуватися про своїх дітей. А більшого я знати не хотів.

Проте навіть бувши дитиною, я відчував ворожість — навіть злобу — тих протестувальників. Щось було в їхніх очах, у тому, як вони бризкали слиною і розмахували своїми плакатами, ніби зброєю. Вони вигукували свої гасла про любов і милосердя, а самі кипіли ненавистю.

Я чимдуж помчав додому. У будинку було тихо, тільки здалеку вчувалося, як тато щось пиляв. Мама була нагорі, працювала. Я виклав покупки, поряд залишив решту. Я хотів поговорити з батьками про те, що тільки-но побачив, та вони обоє були заклопотані. Не знаючи, чим себе зайняти, я вийшов надвір крізь задні двері. Саме тоді я помітив на під’їзній доріжці малюнок крейдою.

Ми з друзями вже протягом деякого часу малювали крейдяних чоловічків та інші символи. У дитинстві ідеї чимось схожі на зернята, розвіяні вітром. Деякі губляться, вітер їх розпорошує, вони забуваються й більше ніхто про них не згадує. Інші пускають корені. Вони чіпляються за землю, проростають і ширяться.

Ідея про малюнки крейдою була однією з тих дивних вигадок, які майже відразу припали всім до душі. Спочатку ми, звісно, малювали на дитячому майданчику крейдяних чоловічків з величезними членами і всюди писали «йди до сраки». А коли я підкинув ідею використовувати їх задля обміну секретними повідомленнями, саме тоді, гадаю, у крейдяних чоловічків виросли власні ноги.

Кожен з нас мав свій колір крейди, тому ми знали, хто залишав повідомлення, а різні малюнки означали різні послання. Приміром, крейдяний чоловічок біля кола означав зустріч на дитячому майданчику.

Кілька ліній і трикутники означали ліс. Були окремі символи для зустрічі поблизу крамниці чи у відпочинковій зоні. У нас також були застережні символи, які стосувалися Шона Купера і його банди. Визнаю`, що ми мали таємні символи і для лайливих слів, отож ми могли писати «йди до сраки» чи й навіть щось гірше перед будинками людей, які нам не подобалися.

Можливо, ми надто захопилися цими секретними символами? Мабуть. Але ж це властиво всім дітям, хіба ні? Запалитись якоюсь ідеєю, на кілька тижнів чи й навіть місяців, випробувати її навсібіч, аж доки вона зробиться геть непривабливою, і більше ніколи до неї не вертатися.

Пригадую, як одного дня я забіг до «Вуллі» купити крейди, а за прилавком була та сама «Жіночка із завивкою». Вона якось дивно глянула на мене, і я уже був подумав, ніби вона запідозрила, що в моєму рюкзаку заховано ще одну пачку крейди. Але вона сказала:

— Любите ви, діти, цю крейду, еге ж? Ти вже третій купуєш її сьогодні. А я гадала, буцімто тепер усі діти тільки те й роблять, що бавляться у відеоігри.

Повідомлення на під’їзній доріжці було намальоване блакитною крейдою, а це означало, що воно від Металевого Міккі. Крейдяний чоловічок біля кола і знак оклику (це означало прийти якомога швидше). На мить мені спало на думку, що це зовсім не схоже на Металевого Міккі. Зазвичай він кликав першими Гладкого Ґева або Гоппо. Проте мені не хотілося цілісінький день проскніти вдома, тож я відкинув усі сумніви, крикнув у двері, що йду зустрітися з Міккі, і виїхав велосипедом на дорогу.

Дитячий майданчик був порожній. Не вперше. Нічого дивного. Він майже завжди порожній. В Андербері було чимало сімей з маленькими дітьми, котрі, як ви слушно подумаєте, залюбки покаталися б на гойдалці. Проте більшість батьків водили своїх малюків до іншого дитячого майданчика, який розташовувався значно далі.

За словами Металевого Міккі, ніхто не приходив на цей майданчик, бо тут мешкав привид. Начебто багато років тому тут знайшли мертвою якусь дівчину.

«Вони знайшли її на обертовій каруселі. На шиї у неї був поріз, такий глибокий, що голова ледь не відвалювалась. А ще вбивця розпанахав їй живіт, і її нутрощі вивалювалися назовні, ніби в’язка сосисок».

Металевий Міккі вмів розповідати історії, тут годі заперечити, і чим кривавіші вони були, тим ліпше в нього виходило. Але то були лиш історії, не більше. Він завжди вигадував усяку всячину, нехай подекуди в його побрехеньках і була якась часточка правди.

Одначе цей дитячий майданчик справді був дещо химерним. Завжди затінений, навіть у сонячні дні. Це, звісно ж, через навислі гілки довколишніх дерев, а не щось потойбічне, але я часто-густо відчував легенький холодок, коли сидів на обертовій каруселі, або ж мене охоплювала незрозуміла потреба озирнутися, чи хтось, бува, не стоїть у мене за плечима, і зазвичай я не приходив сюди сам-один.

Того дня я штовхнув скрипучу хвіртку, дратуючись, що Металевий Міккі ще не прийшов. Я прихилив велосипед до загорожі. Потроху закрадалася тривога. Металевий Міккі майже ніколи не спізнювався. Щось було не так. Якраз тієї миті я почув, як хвіртка знову рипнула і позаду мене пролунало: «Привіт, гівняний вилупку».

Я обернувся — і чийсь кулак зацідив мені у скроню.

Я розплющив очі. Наді мною нависав Шон Купер. Його обличчя ховалося в затінку. Я зміг розгледіти тільки його обриси, але навіть не сумнівався, що він шкіриться, і це не віщувало мені нічого доброго. Я вскочив у величезну халепу.

— Уникав нас?

Нас? Лежачи, розпластавшись на землі, я спробував повернути голову ліворуч, а тоді праворуч. Я розгледів тільки дві пари брудних кросівок «Converse». Мені не знадобилося бачити їхніх облич, щоб здогадатися, що кросівки належали Дункану і Кіту.

Моя скроня пульсувала. Горло скувала паніка. Шонове обличчя присунулося ближче. Я відчув, як він схопив мою футболку і шарпнув так, що вона натягнулася навколо моєї шиї.

— Ти кинув цеглу мені в довбане око, гівняний вилупку. — Він знову струсонув мене. Я ударився головою об асфальт. — Не чую твоїх вибачень.

— Ви… ви-би-би-бач. — Слово звучало дивно, я не міг нормально його вимовити. Мені було важко дихати.

Шон різко смикнув — і моя голова відірвалася від землі. Футболка стислася навколо шиї.

— Ви-би-би-бач? — перекривив він мене плаксиво-писклявим голосом. Шон глянув на Дункана і Кіта, які, я тільки тоді побачив, тупцювали біля дитячої драбинки. — Ви це чули? Гівняний вилупок ви-би-би-бачився.

Обидва зареготали.

— Не дуже схоже на справжнє ви-би-би-бачення, — сказав Кіт.

— Ні, цей малий вилупок зовсім не вміє вибачатися, — погодився Дункан.

Шон присунувся зовсім близько. Я чув цигарковий запах з його рота.

— Я думаю, що це нещиро, гівняний вилупку.

— Щи… щиро.

— Та де там. Але нічого страшного. Ми примусимо тебе ви-би-би-бачитися по-справжньому.

Я відчув, як сечовий міхур послабився. На щастя, того дня було спекотно, і я весь упрів, бо якби в моєму тілі була б хоч краплинка зайвої води, вона вже вилилася б мені в штани.

Шон знову шарпнув мене за футболку й зірвав на ноги. Я перебирав ногами у повітрі, намагаючись дістатись асфальту, щоб не задушитися. Тоді він штурхнув мене — і я притисся спиною до металевої драбинки. Голова замакітрилася. Я мало не втратив рівновагу, але його мертва хватка втримала мене на ногах.