12

Машину Чотар збирався вести сам.

Нічні пригоди трохи вибили батька з колії. Хай там як, але вік брав своє. Займався спортом щодня, виглядав живчиком, вів здоровий спосіб життя, ніякої тобі кави, та й на чай табу, лише трав’яний. Правильне харчування, усе таке. Але вчора Вадим, проти власної волі, керуючись лише волею обставин, змусив немолоду людину порушити режим, якого вона старанно дотримувалася. А ситуація, у яку занурився батько, спричинила стрес. Назар Чотар міг досхочу бадьоритися. Мав не найкращий вигляд, тож Вадим без зайвих дискусій забрав у нього ключі від «жигулів».

Старий спробував боротися, та недовго, для годиться. Буркочучи, заліз на заднє сидіння, мостячись там зручніше. За домовленістю вони мали їхати разом із Максимом. Той саме збирав речі, на нього терпляче чекали біля авто кілька колег. Молоді поліцейські розслаблено курили, беззлобно матюкалися в розмові й загалом виглядали щасливими переможцями. Чекали як не на грошові премії, то принаймні на почесні грамоти й стіл з нагоди успішного завершення важливої операції. Слава про волинську поліцію вже гриміла на всю Україну, тутешніх силовиків вихваляли на всі лади, й успіх зовсім не затьмарювала історія викриття Сави Ярмолюка, перевертня в погонах.

Чотар перехопив Максима на півдорозі.

– Два слова, – видихнув.

– Ще буде час.

– Навряд. Для такої розмови – не певен.

– Чого вам ще треба?

– Кажу ж – відійдемо.

Опер мазнув поглядом по колегах. Ті не звертали на нього уваги. Цикнувши роздратовано, Максим дозволив відвести себе за ріг найближчого будинку. Не встиг оговтатися – Вадим рвучко розвернув його до себе, притиснув до стіни.

– Знову починаєте? – зараз оперу вдалося втримати себе в руках.

– Ти мені винен, забув?

– Хіба ми не квити?

– З якого переляку, синку?

– Учора ми круто спрацювали. Я ж підтримав ваш план, усе вдалося на «відмінно».

– Ага. Тільки план же твій.

– Ми домовилися, здається. Ви самі наполягали.

– Не заперечую. Але ж ти після цього всього на коні.

– Я вам винен, бо погодився назвати ваш геніальний план своїм?

– Ти винен, синку, бо через тебе я відклав власні справи. Повір, значно важливіші за всю колотнечу з контрабасом. Ти мене використав по повній.

– Учора чув те саме. Покаявся. Бачте, результат непоганий.

– Чхав я на твій результат.

Максим легенько відсторонив Чотаря.

– Але він є. Не хочете робити операцію спільною заслугою – ваше право. Тільки нічого я вам не винен.

– Довести, що помиляєшся? Я можу.

Опер скосував на ковіньку у Вадимовій правиці.

– Нехай так. То що треба?

– Проклята дорога, чув? – Максим кивнув. – Протягом короткого часу на ній знайшли три трупи. Особа останньої жертви мені відома. Причина смерті теж. Треба встановити особи двох інших. Неофіційним шляхом тут я цього не зроблю. Ти можеш. Тепер ти все можеш.

– Не все.

– Багато чого. І ще. В окрузі останнім часом зникали безвісти люди. Поки це лише чутки, але диму без вогню не буває. До кінця дня, поки я буду в Луцьку, дізнайся мені про це по максимуму. Може, навіть якусь справу заводили.

– Нічого собі завданнячко!

– Вважай наказом. Виконаєш – між нами все вирівняється. Хоча все одно краще, аби потім ми ніде не перетиналися. Не люблю, коли мене зраджують. Навіть в інтересах справи. Ясно?

Замість відповіді Максим ступив убік, обійшов Чотаря, рушив до свого гурту.

Усе тобі ясно, подумав Вадим, проводжаючи оперативника поглядом.

– Це що таке! Як це розуміти, потворо!

– Я не потвора.

– Прикуси язика! Ось, ось, ось! Звідки воно?

– Алергія.

– Бачу! Учора вдень її не було!

– Від риби.

– Ти ж сама просила вугра! Погань така! Ти ж сама просила риби!

– Дуже захотілося. Думала, обійдеться цього разу. А вугор був дуже смачний.

– Я тебе приб’ю!

– Через висип на тілі? Тримали мене тут, пилинки здували, годували здоровою їжею, аби зараз просто так прибити?

– Ти знала про свою алергію! Чому мовчала?

– Бо не питали!

– Брешеш! Тебе запитували, чи є негативні реакції на щось. Їжу, ліки…

– Думаєте, я тільки про те й думала, коли ви мене викрали?

– Тебе ніхто не викрадав!

– Та ви що? А як же назвати оце все? Обмеження волі, замкнені на ніч двері?

– Тобі пояснили – експеримент!

– На який я згоди своєї не давала!

– Ану, язика прикуси! Тобі обіцяли винагороду.

– Не сказали, яку саме.

– Скоро сама побачиш. Дідько тебе забирай, що робити з алергією?

– Мамі подзвоніть. Вона все скаже.

– Дуже ти розумна. Ні, Яночко. Ти все скажеш сама. Давно така реакція на рибу?

– Скільки себе пам’ятаю. Бачте, не завжди можу втриматися. Знаю – буде горе. Але ж рибка смачна.

– Чим тебе лікують?

– Назви препаратів заскладні.

– Згадуй, бо далі блюватимеш. Дуже подобається?

– Зараз… Здається… Кларитин, є такий. Або лоратадин. Ще зодак. Запам’ятала, бо звучить, як зодіак.

– Усе відразу ковтаєш?

– Та ні. Що є під рукою. Ага, ще кальцій, хлористий та глюконат.

– Де ти взялася на мою голову…

– Я не сама тут опинилася. Це ви мене взяли. На свою голову.

– Сиди тепер. Чекай. Ще один подібний вибрик – пошкодуєш.

– Шкодуватиму, що маю алергію?

– Гарикаєшся забагато. Погано вихована.

– Подзвоніть моїй мамі з такою претензією.

– Води більше пий поки що.