7

Нарешті поїхали.

Переговорний процес тривав хвилин сорок. Увесь цей час Чотар сидів у машині під наглядом Жори. Той отримував неприховане, Вадим припустив навіть – близьке до сексуального, задоволення від того, що тримав його під пістолетним дулом. Себе Чотар дурити не збирався: відчуття не надто приємні. Але темрява дозволяла приховувати справжні емоції, відбиті на обличчі. Тому мав надію, що виходить виглядати байдужим і незворушним. Навіть опустив повіки, удаючи розслабленого, хоч насправді напруження вже сягало ватерлінії. Спокій.

Розплющив очі, почувши рух ззовні. Подався вперед, збираючись вийти, сіпнув дверцята. Зрадівши, Жора тицьнув його дулом під ребра. Сильно, мабуть, синець поставив.

– Тихо будь! Не рипайся!

– Нерви в кишеню, – процідив Чотар.

Відстань між ними була така, що закортіло врізати ліктем. Вгатити під бороду, дістати до горла, а ще краще – влупити точно в писок, роз’юшити, вмити кров’ю. Стримавшись, Вадим відсунувся назад, углиб салону. Дверцята вже прочинялися, почувся голос Ярмолюка:

– Вилазь.

Вадим вибрався, намагаючись не дивитися на Жору. Начальник міліції виглядав трохи збентежено, та все ж упевнено, як людина, що нарешті прийняла важливе рішення.

– Ну?

– Тобі б зараз триматися скромніше, – сказав Ярмолюк. – Жируєш на чужій території.

– Я вже чув це. Більше нічого нового?

– Де твоя людина?

– Де треба.

– А якщо знайду, прищучу? Ти будеш не потрібен.

– Шукай. У тебе час на те є?

Ярмолюк засопів.

– Так мислю, ти або блефуєш, Чотарю, або щось задумав.

– Обидва варіанти в яблучко.

– У тебе ще менше часу крутити.

– Блефую, бо не знаю напевне, чи в тебе дівчина, яка мене цікавить. Сам натякнув – знаєш, де вона, але ж блефувати можеш і ти. Про задум теж правда, бо моя людина тут давненько. Тобі злили мене, але ж мого товариша не вирахували. Операцію тут готують уже давно. Просто так збіглося, що зараз дівчина для мене важливіша. Мене і колегу задіяли неофіційно, неформально. У разі провалу все спишуть на нас, так переводять стрілки й перекидають відповідальність. Та кому я розказую, пане підполковнику!

– Мені.

– Ага, тобі. Людині, яка чудово знає, як працює падлюча система. Нікого не шкода. Хіба це перша чи остання невдала операція? Я тебе прошу.

Витягнувши телефон, Ярмолюк висвітив годинник на дисплеї.

– Робимо так, – промовив, розтягуючи слова, ніби думав і вирішував по ходу. – Ти проведеш нас повз засідки. Припустімо. Треба знати координати місця, до якого вийдемо. Там чекатимуть люди.

– З того боку кордону?

– Не твоє діло, – але тут же додав: – З обох. Щойно вантаж пройде, везу тебе туди, де чекає дівка. Робимо обмін.

– Це зовсім не обмін. Процедура інша.

– Може. Але буде така! – Ярмолюк підніс голос, та одразу вирівняв його. – Усе, Чотарю. Не хочеш – не треба.

– А якщо я проти? Скасуєш операцію? Дозволиш себе накрити?

– Не мене. Гаразд, утрачу вантаж. Повисне борг, та я знайду спосіб розплатитися. Повір, об мене поламають зуби навіть у Києві, якщо не вийде взяти на гарячому. Тепер, бач, не візьмуть. Думай про себе і дівулю свою. Відмовишся – знайдуть тебе на проклятій дорозі. Дівчину теж, пізніше трошки. То як, торгуємося?

– Ні, – Вадим мотнув головою. – Погнали.

– Молодець. То де нас чекати?

Чотар сподівався, що в темряві Ярмолюк прочитає його посмішку.

– Отут доведеться показати, на що ви здатні.

– Знову граєшся?

– Та де. З тобою догратися можна.

– Хоч це розумієш.

– Знайди спосіб визначити напрямок руху, як почнемо. Нехай твої підтягуються паралельно з нами, у режимі реального часу. Будемо, так би мовити, в одній системі координат.

– Все ж таки граєшся.

– У тебе свої умови. У мене – свої.

– Не в твоєму становищі ставити умови, Чотарю.

– Ми однакові, підполковнику. Ти готовий утратити вантаж – але то лише теорія. Насправді не хочеш цього, і є шанс усе провернути чисто й акуратно. Мені на ваші справи тьху, навіть радітиму, якщо колишні колеги втруться.

– За що їх так не любиш?

– Сказати?

– Почав же.

Вадим націлив на Ярмолюка вказівний палець.

– За те, що в системі досі крутяться такі, як ти. За те, що всі всім усе дозволяють. За те, що ніхто нічого не хоче міняти і такі, як ти, системі дуже вигідні.

– Красиво, пафосно. Вважай, зараховано.

– Мені все одно, – Чотар знизав плечима. – Твій інтерес – зберегти вантаж, виконати угоду й заробити гроші. Мій – знайти Яну Барву. Один інтерес проти іншого. Хіба не знайдемо спільну мову?

– Я говорю з тобою, – Ярмолюк криво посміхнувся, провів долонею по наїжаченому волоссю. – Отже, знайшли її, вважай. Сідай на штурманське місце.

І, ступивши ближче, легенько підштовхнув до машини.