6
Їхали недовго.
Чотар припустив – завезуть у міську поліцейську управу. Навіть побачив будівлю, коли завернули на якусь вулицю. Та седан проїхав повз, покружляв ще трохи, і вони опинилися на околиці. У темряві попереду білів пікап. Вадим вибрався назовні, не чекаючи наказу, міцніше сперся на ковіньку.
– Телефон, – Жора простягнув правицю долонею догори. – Ще чого. – Треба буде – ще щось даси. Поки – телефон, порядок такий.
Чотар віддав мобільник.
Сава Ярмолюк уже вигулькнув із ночі, крокував назустріч. Пружна хода хижака, господаря лісу. Так і не перевдягнувся відтоді, як вони познайомилися сьогодні вдень.
– Привіз, – бовкнув Жора.
– Заткайся, погуляй, – кинув підполковник, цикнув зубом, сплюнув набік, дочекався, поки кирпатий послухається, запитав руба: – Чого тебе судомить, Чотарю? Я тобі не все сказав, чи ти не все почув?
– Саме тому я тут, – Вадим говорив рівно, спокійно, зважено. – Ти мене розшифрував, Саво.
– Взагалі-то так мене називають… А, нехай! – відмахнувся, мов від комара. – До тебе аж тепер дійшло? Радий.
– Маю свій інтерес.
– Який?
– Казав уже. Дівчина. Яна Барва.
– Знов за рибу гроші.
– Ти тримаєш її, я знаю. Давай торгуватися.
– Тобто?
– Дівчина в обмін на інформацію, яка тебе врятує.
– Мене? – підполковник вишкірився. – Тут рятують від мене, Чотарю.
– Послухай мене рівно одну хвилину. Усе зрозумієш.
– Я вже гаю на тебе час.
– Справді маю завдання накрити трафік контрабасу в цих краях. На це працює ціла група, розроблена операція.
– Здогадуюсь. Нічого нового поки не сказав. Але хоч зізнався.
– Ви ж не чекали нікого в Піщаному сьогодні, правда?
– Місце ідеальне, сам же бачив. Туди ніхто не поткнеться, потреби нема. Усе?
– Не все. Головне попереду. Сьогодні ти сполошився, Саво. Чесно визнай – моя поява плюс моє розкриття прискорили процес і поміняли твої плани.
Ярмолюк знову сплюнув.
– Нехай так. І?
– Розумний, та не дуже. Думаєш, поки машина запрацює, поки начальство погодить між собою всі пункти, швиденько забереш вантаж і доправиш, куди треба. Наввипередки побігаєш. Саме тому дав мені час до ранку. Бо завтра вранці твоя оборудка вже прокрутиться, сліди заметеш, колегам доведеться починати з нуля.
– Об мене, Чотарю, зуби ламали всі.
– Та зрозуміло, Саво, зрозуміло. Тільки цього разу є нюанс: справа дуже серйозна. Накрити треба не лише тебе. Важливіше припинити великий міжнародний трафік. Задіяні поляки, навіть білорусів підтягнули. Київ уже готується рапортувати про успіх операції.
– До чого ти це все говориш?
Чотар наблизився впритул, товариськи, навіть із певною ніжністю поплескав Ярмолюка по плечу.
– Самовпевнений дуже ти. Неляканий. Тобі й твоїм людям дозволять узяти вантаж у тому доті. Потім візьмуть на польському кордоні всіх учасників. Знаю, бо тип, через якого пішла інформація про мене, давненько працює в Шацьку під прикриттям.
– Я не знаю, через кого…
– Дізнатися просто, – Чотар не дав договорити. – Ясно, пройшло через треті або навіть четверті руки. Хтось десь проколовся, буває. Тому операція перейшла в активну фазу. На волі тобі і твоїй банді гуляти щонайбільше до ранку. Чи коли там запланована передача крізь вікно на польському кордоні.
– Брешеш.
– Навіщо?
– Поняття не маю. Зливаєш поліцейську операцію. Тебе ж самого вирахують.
– За мене не журися, – Чотар вимучив посмішку. – Кажу ж, маю власний інтерес. Пенсія замала, ти правий.
– Ясно. Торгуєшся.
– Еге. Тільки гроші – то таке. Коли все пройде гладенько, сам вирішуй, яким буде мій гонорар. Важливіше зараз – Яна.
– Далася тобі дівка… Родичка?
– Не має значення. Умова така: я влаштовую так, що ти й твої люди проскакують повз усі засідки. У мене є людина, котра проведе через кордон.
– Я всі дірки в кордоні знаю.
– Тут – так. З того боку, – для наочності Вадим махнув у потрібному напрямку, – твоєї влади менше, Саво. Я проведу тебе й вантаж. Ти повернеш Яну. Сподіваюся, з нею нічого не сталося. Думай уже, часу нема.
Підполковник легенько смикнув себе за вухо, мовби стимулюючи мозкову роботу.
– Перетерти треба, – мовив нарешті.
– З ким? Не ліпи горбатого! Тут же, крім тебе, головних більше нема. Сам із собою побалакаєш? Давай, завжди цікаво побазікати з розумною людиною.
Ярмолюк не квапився з відповіддю.
Але для Чотаря це був якраз той випадок, коли мовчання красномовніше за будь-які слова.
Він уже виграв свій раунд.
Не перший.