– А ще простіше?

– Тепер точно відомо, хто контролює місцеву контрабанду. Маю всі повноваження форсувати події так, як того вимагає оперативна доцільність. Були підозри, та ситуація вимагала визначатися чимшвидше. Зате, – тепер він підніс палець, мавпуючи Чотаря, – ми вже напевне знаємо, де злочинці влаштували перевалочну базу. Ви прогулялися в Піщане, реакція Ярмолюка була миттєвою. Ну, і знаємо тепер ватажка й можемо приблизно уявити склад злочинної групи.

– Тобто, ти спершу запряг мене допомогти, а потім здав Ярмолюку?

– Не так буквально, – молодик криво посміхнувся, потер забите місце. – Знайшов спосіб повідомити певну інформацію тим, кого підозрював. Я ж уже провів певну роботу. Зібрав деяку інформацію. Тягнути далі нема куди, начальство підганяє, ситуацію я вам обмалював. Партія наркотиків серйозна, міжнародний картель, усе таке… На моє повідомлення зреагував особисто начальник поліції. Далі справа техніки.

– А ти не думав, що він запросто міг мене помножити на нуль? Ще й разом зі сторонньою жінкою. Така в тебе тактика?

– Відкрити оборону противника, отака тактика, це підручник.

– Я не почув: тобі наплювати на можливість нашої зачистки?

– Усе продумано, Вадиме Назаровичу. Інформацію про вас подано як про дуже важливу персону. Велике цабе під прикриттям, зникнення якого створить величезні проблеми. Та Ярмолюк, бачу, сам усе зрозумів. Простіше проявити себе і вказати вам, великому й жахливому, на місце. Коли він опинився серед підозрюваних, прокачали його біографію. Має амбіції та самолюбство. Показати владу для нього в рази краще, аніж фізично усунути небажану особу. Ви й ваша супутниця нічим не ризикували.

– Ти справді так вважаєш?

– Майже нічим. Мінімальний ризик є завжди. Життя – штука взагалі ризикована, Вадиме Назаровичу. Ви ж для чогось подалися в Піщане, а там і довкола села, кажуть, не чисті. Я ж і вас вирахував.

– Тобто?

– Так чи інакше мій план спрацював би. І ми б зустрілися сьогодні неодмінно. Ви б висловили претензії. І назвали б того, хто раптом створив проблеми вам, клюнувши на мою приманку. Усе, дякую за допомогу.

Максим розвів руками. Чотар мовчав, подумки добираючи слова. Молодик уже зовсім упевнено, як людина, котра повністю контролює ситуацію, примостився на стільці, поклав ногу на ногу.

– Трошки дивний спосіб ви придумали, аби зустрітися. Але бачу, оперативники колишніми не бувають. Отже, правду кажуть.

Чотар наблизився, зігнув руку в лікті, тицьнув краєм ковіньки Максимові в груди. Не сильно, проте відчутно, з виглядом учителя, який показує лінькуватим школярам потрібне місце указкою на географічній карті. Цього разу молодик не здригнувся, навіть із цікавістю глянув на палицю, торкнувся рукою.

– Нічого так. Замашний інструмент.

– Слухай тепер мене… інструмент, – відчеканив Вадим. – Від цього моменту тебе відсторонено від завдання.

– А ви права не маєте.

– Після того, що ти собі дозволив, маю. Я сам собі даю таке право. Тільки посмій мені рипнутися. Зараз ти при мені набереш свого старшого, з яким можна говорити і який приймає рішення. Даси мені телефон, скажу два слова.

– Розкривати себе отак не збираюся. Можете злитися скільки влізе.

– Тебе, синку, уже ніхто ні про що не питає. Зв’яжи з куратором чи хто там у тебе. Я поясню, чому надалі не можна покладатися на тебе.

– Ви серйозно?

Замість відповіді Чотар натиснув на палицю.

Знав – робить боляче.

Хотів цього, зовсім не мучило сумління.