8

Його погляд був колючим.

Ольга не знала, чи відчув Чотар те саме, але в присутності того, кого Таміла назвала мисливцем, стало незатишно. Чому – не могла пояснити до пуття. Новий знайомий, чоловік, точніше мужик, інакше не назвеш, поводився добродушно. Років трошки за сорок, плямисті штани, армійські берці, камуфляжна куртка з підкасаними до ліктів рукавами. У правиці стискав пластикову пляшку з водою, замість привітання простягнув її Ользі:

– Тримайте. Задуха нині.

– Не аж така.

Ольга спершу відмовилася, та враз зрозуміла – дійсно хоче пити. Уже потягнулася, коли затримала руку.

– Що це? Місцева водичка. Постійно тут набираю, цілюща.

– Вірю. Але дайте, як є, пластянку.

– Люди культурні, Макаре, – дорікнула Таміла суворо.

– Ой, можна подумати, я жлоб! Усе маємо!

Він жестом фокусника видобув із салону стосик новеньких пластянок. Узявши одну, Ольга передала її Чотареві. Той хитнув головою, і мисливець хлюпнув води їй. Від води вмить зціпило зуби, та Ольга зрозуміла: саме в цьому її смак. Мабуть, мужик набрав її десь поруч і зовсім недавно. Холодне питво враз збадьорило, пройшлося, наче свіжа кров по артеріях і венах. Не думала, що так буває, але, поки пила маленькими ковтками, із кожним наступним ніби народжувалася заново.

– Добре тут у нас, скажіть? – новий знайомий двома ковтками допив решту, пляшку поклав назад у салон. – Мене, як уже почули, звати Макаром. Отаке рідкісне ім’я навіть для цих країв.

– Кажете – у нас?

– А я себе, жіночко, тут своїм вважаю. Клієнтів для Піщаного шукаю, таких, як сам, на рідному краї поведених до нестями. Думаю: чий «опель» біля офісу Григорівни…

– Мій, – Ольга подала руку. – Я шукаю свою доньку.

І тих, хто міг її бачити тут.

– Саме тут? Чому?

– Довга історія, – утрутився Чотар, тицяючи Макарові правицю. – Ви тут, чув, прижилися. Частенько буваєте?

– Влітку – так, – він зиркнув на Тамілу, потім – на Савовича, нарешті – на собак, що вже оточили джип. – Я чогось не знаю?

– А чому ви маєте щось знати? – швидко парирував Чотар. – Бо ви почули – Макар Гнатюк у Піщаному не чужий. Полюбив це місце. Воно мене, правда, не дуже. Он Григорівна вовком дивиться…

– Ти вчасно, – перервала Таміла. – Хотіла вести людей до тебе.

– Мене ж нема в себе… ще.

– Яка різниця? – Таміла взяла руки в боки. – Ті двоє, хлопець із дівчиною. Про них люди питають.

– Можу показати фото, – Ольга сягнула по телефон.

– Не треба. Я ж дівчину впізнала. І Макар знає, про кого йдеться.

– А-а-а! – він легенько ляснув себе по лобі. – Було, було діло. У мене ж там, на пагорбі, покриття є. Ваші, – глянув на Ольгу, – попросилися туди, у садок. Ну, пустив я їх у двір, поставили намет. Від мене ж не відпаде.

Ольга подалася вперед.

– Де Яна?

– Так звідки я знаю! – Макар широко розвів руками. – Навіть не маю поняття, скільки часу та солодка парочка гостювала в мене на території. Прийняв, усе у дворі показав та й поїхав. Красти в мене нема чого, і чесне слово – хотів ключа лишити. Хлопчак каже – не треба, намету й спальників вистачить. От, думаю, гарно бути молодим. Із милим, як кажуть, і в наметі рай.

– Де Яна? – розуміючи безглуздість питання, Ольга, проте, повторила його.

– Та хтозна, жіночко! Я їх залишив – і все! Аж за два дні сюди повернувся. Якраз у п’ятницю. Ваша парочка, значить, у середу прибула. Нікого вже не побачив. До честі обох, порядочок лишили по собі.

– Маю охайну доньку. Ви не говорили з ними?

– Про що? – Макар зробив круглі очі.

Ольга знову відкрила рота, та Чотар укотре за час перебування в Піщаному легенько відтер її плечем, виступив на перший план.

– Звичайно, вам нема про що говорити з незнайомими молодими людьми. Тим більше, маєте свої справи. Проте раптом ви зацікавилися, звідки вони…

– З Києва, – перебив Макар. – Самі пояснили.

– Тим більше. Яким вітром сюди занесло не просто двох молодих людей, а пару з Києва? Їм же тут чогось треба було? Може, щось чи когось шукали.

– Аби не заважав ніхто. Подалі від цивілізації. То вже хлопчина мені видав.

Чотар глянув на Ольгу.

– На мою доньку не схоже, – відрізала вона.

– Ми мало знаємо своїх дітей, – вставила Таміла. – Говорячи зі мною, дівчина сказала саме це. Ну, приблизно в такому дусі.

– Полювали на нові враження, – додав Макар. – Тільки не треба зараз заперечувати: тут, у Піщаному й околицях, ловити нема чого. Усе в нас є. Враження – не завжди екстремальний вид спорту чи навіть полювання з риболовлею. Часом перебування в тихому місці дає їх більше, ніж американські гірки. Але… не у вашому випадку.

Ольга здригнулася.

Хребтом знизу вгору пробіг зрадницький холодок.

– Ви не договорюєте чогось, – вичавила.

– Справді, Макаре. Що відбувається? – суворо запитала Таміла. – Про який випадок мова?

– Та ви ж хіба питали! – вигукнув він. – І потім, вам скажи… Не люблять таких тем. Точніше, такої.

– Говори!

Вівчарка Атос рикнула в унісон, мовби підтримуючи вимогу.

– Прокляту дорогу вони шукали, – вичавив плямистий. – Хлопака той затявся нею прогулятися.