Изменить стиль страницы

6

Ольга й Чотар здивовано перезирнулися.

Потім дружно глянули на величне як для сільської місцевості й водночас – печальне, дійсно апокаліптичне видовище. Просто перед ними, оточені густим, мовби незайманим пралісом, стояли вкриті іржею колись зелені ворота з п’ятикутними зірками, а далі лежала занедбана територія давно покинутого закладу лікування й відпочинку.

«Затишок».

Назва збереглася, хіба літера «Т» трохи відігнулася, нахилилася вперед, наче кланялася прибулим. По той бік брами стояв триповерховий корпус, фасад якого прикрашав величезний барельєф – чаша, оповита змією, символ медицини. Будівля височіла в центрі прямокутника, який окреслював санаторну зону, і була тут найвищою. Праворуч, не перпендикулярно, швидше під кутом у сорок п’ять градусів, стояв одноповерховий будинок, що на фоні головного корпусу скидався на меншого братика чи взагалі сироту-приймака. Зате з лівої сторони звели такий самий невеликий, в один поверх, але сучасніший, на той час – модніший, навіть модерніший будинок. Він нагадував селянина, обтесаного в місті на навчанні, котрий приїхав додому на канікули й демонструє принишклим від заздрості та образи односельцям, що воно таке – справжня міська культура.

Але весь невеличкий комплекс, навіть у такому занедбаному вигляді, що давно впав у летаргічний сон без можливості колись прокинутись і ожити, усе одно різко контрастував із нинішнім Піщаним.

– Очам не вірю, – Ольга повернулася до Таміли. – Вухам теж. Ви керували ось цим? – зробила рукою велике півколо.

– Лише п’ять останніх років. Зараз мені шістдесят шість…

– Не виглядаєте на свої роки, – Чотар не стримався.

– Не знаю, чи треба дякувати за комплімент, – Таміла вкотре за час знайомства посміхнулася. – Звикла казати в таких випадках: лише шістдесят шість. Якщо звернете увагу, люди в Піщаному всі виглядають молодшими. Народжені тут – узагалі. Такі особливості організму. А вони, своєю чергою, спричинені унікальними особливостями тутешнього мікроклімату.

– Ви сказали – народжені тут, – мовила Ольга. – Значить, ви не тутешня? Мені здавалося, Радзівіл – польське прізвище, шляхетне, династійне. Тут, на Волині, тривалий час володарювали поляки…

– Це чоловіка мого прізвище, – пояснила Таміла. – Я, тільки не смійтеся, Сидорова. Киянка, як оце ви. Закінчила медичний інститут, у двадцять п’ять років за розподілом потрапила сюди. Тут і заміж вийшла. Щоб ви знали, мені багато хто заздрив, а я плакала. Уявіть: наприкінці сімдесятих тебе, столичну жительку, відривають від усього звичного й випихають у глухе село. Тоді ще не до кінця усвідомила куди. Чомусь не хотіла вірити, що в «Затишку» зарплата вища, ніж будь-де, а умови праці – не близькі до ідеалу, дійсно ідеальні. Елітний санаторій, особливі умови, спецпостачання. Сюди возили з Москви й Ленінграда передусім, потім із апаратів республіканського керівництва. Частенько направляли міліцейських генералів, теж переважно московських. Ми тут добре жили. Навіть забули, що десь є великі міста, узагалі якісь центри ухвалення рішень… Ох, були часи, – вона відмахнулася, далі ностальгійні нотки зникли. – У вісімдесят сьомому, десять років по тому, як опинилася тут, призначили на посаду. Не хочу брехати, та, здається, була наймолодшим головним лікарем у всьому Радянському Союзі. Бачте, наочна перевага: ніде не було такого, а тут, у глушині, можливо все.

– Потім усе прикрили? І ви втратили посаду…

– Трохи не так, – виправила вона. – На посаді я лишилася, бо після розвалу Союзу якийсь час «Затишок» намагався працювати. Інша річ, сюди ніхто не хотів їхати. Місце швидко втрачало фінансування, разом із ним – престиж. Нові владці лікувалися або в елітних клініках під Києвом, або за кордоном. Ким замінити на посаді головного лікаря Радзівіл? І головного лікаря – чого? Цих руїн? Хочете, щось скажу – і ви дуже здивуєтесь? – Таміла примружила очі. – Я була головним лікарем, навіть отримувала нещасні копійки як платню аж до того моменту, коли наш «Затишок» ліквідували на папері й познімали з усіх бюджетних балансів. Сталося це десять років тому. Я тоді вже очолила Піщане. Вважайте, суміщала дві посади, існуючу та, як кажуть тепер, віртуальну.

– Дивного нема нічого. Звичний бардак, – сказав Чотар. – Мене інше зацікавило. Тут ніби сторож працює. Йому платять за охорону. Тобто, формально санаторій існує…

– Не формально, а реально існує ось цей комплекс. Ви його бачите на власні очі. Це називається «нерухомість». Вона перебуває на балансі навіть не Шацька, а Луцька. Веду нерівну боротьбу, аби добро та майно не перекинули на наш баланс. Навряд чи треба вам пояснювати: у Піщаному нема жодного балансу й бути вже не може. Своїми силами стерегти залишки раю неможливо. Кажу ж вам, «Затишок» помре разом із селом. Рано чи пізно.

– Хіба ще не помер? – вирвалося в Ольги.

Тут же їй стало соромно за нестриманість. Але Таміла сприйняла нормально, кивнула на комплекс, розвела руками.

– Бачте – ще ні, поки спить. Я до останнього шукаю змогу його розбудити. Ходімо глянемо.

Вона ступила вперед, Чотар посунув за нею. Ольга лишилася на місці.

– Не хочу виглядати нудною, пані Таміло, та я… – зиркнула на Вадима, виправилася, – тобто ми – тут із іншою метою. Як огляд території колишнього санаторію допоможе знайти мою доньку?

– Ніяк, – відповідь була чесною. – Проте ваша Яна зі своїм другом заходили туди. Вважайте, йдете по їхніх слідах. Якщо не хочете…

– Хочемо, – Чотар красномовно глянув на Ольгу. – Якщо недовго.

– Так довго там нема чого робити.