Изменить стиль страницы

7

Першими до їхнього гурту вибігли собаки.

Їх було троє. Породиста вівчарка мала шкіряний нашийник і з усієї трійці поводилася найспокійніше. Виринула звідкілясь із-за огорожі, пружно побігла навперейми. З протилежного боку кулею вилетіло кудлате агресивне створіння невизначеної породи, дзвінко загавкало на бігу, вишкірило зуби. Ольга собак не боялася, та все ж не дуже любила, тож завбачливо стала Чотареві за спину. Тим часом третій песик, маленький, кривоногий, з гладкою шерстю й зовсім не страшний, проскочив крізь прочинену в брамі хвіртку, кулею оббіг людей, зупинився позад них, радісно дзявкнув. Це могло означати: друзяки, я зайшов їм у тил. Вівчарка гавкнула, дивлячись у бік кудлатого, і той замовк, визнавши старшого.

– Атос, Портос і Араміс, – відрекомендувала Таміла. – Вгадайте, хто з них хто. Це я їх так охрестила. Відгукуються.

Ользі було все одно, які прізвиська тут дають собакам. Прогулянка починала не так утомлювати, як набридати очевидною відсутністю кінцевої мети. Натомість Чотар усім своїм виглядом випромінював зацікавленість. Тримався підкреслено ввічливо, підігрував Тамілі й навіть не надто приховував це. Отож Ольга розуміла: треба щось говорити. Уже шукала потрібних і водночас нейтральних слів, коли з-за брами назустріч прибулим вийшов колоритний чоловік.

Вік його Ольга не взялася визначити на око, бо повірила почутому: тутешні завжди виглядають молодшими. Очевидно, це той самий місцевий охоронець чи сторож Ілько Демчук. Зовні він нагадував партизана, давнього лісового мешканця, який вдягається в те, що вдається зняти з чергового вбитого ворога. Старі зелені плямисті штани заправлені в новенькі черевики, зашнуровані міцно, коли не сказати – намертво. Зі штанами яскраво контрастувала червона сорочка-ковбойка з довгими, але трохи закасаними рукавами. Під розстебнутим коміром виднівся край чорної футболки. Голову прикрашала бейсболка з зовсім несподіваним тут написом «Chicago Bulls». Із-під козирка дивилися колючі очі, погляд робив кирпате лице не таким добрим, яким воно могло здаватися, а чорна борода довершувала образ, подібний до міфічного Харона.

Принаймні саме перевізника з царства живих у царство мертвих чомусь згадала Ольга, побачивши сторожа.

– Маєш гостей, Савовичу, – мовила Таміла.

– Водиш, коб мені не було нутко1, – буркнув той. – Щось мніго всєких ходить останнім часом. Та коли тре – хай собі.

– Прошу знайомитися. Ілько Савович Демчук, найголовніша людина в «Затишку».

Чотар простягнув руку. Потиск вийшов коротким і сильним. Демчук затримав його руку в своїй, чоловіки обмінялися поглядами, мовби довірчими грамотами. Аж потому сторож випустив руку.

– Трохи пройдемося тут, – прозвучало наказом.

– То хіба кому не даси.

Демчук відступив. У його присутності собача трійця поводилася тихо. Чотириногі навіть відбігли далі, ніби даючи гостям дозвіл. Коли вони по черзі увійшли на територію, сторож ступив останнім, причинив хвіртку лиш після того, як проскочив маленький песик. Напевне, це його прозвали Арамісом, адже мав більш породистий вигляд за інших. Ольга вирішила, що вгадала всіх. Вівчарка – Атос, кошлатий безпородний – Портос. Оточили людей і трималися хоч не близько, проте у межах визначеного ними периметру.

Тепер територію «Затишку» можна було роздивитися краще. Перше, миттєве враження – закинута промислова зона, Ольга чимало бачила таких. Але одразу подумки перекреслила його, бо визнала хибним. Усе довкола чим далі, тим більше нагадувало занедбаний маєток великої й шляхетної родини.

Із пам’яті враз спливла прочитана в юності «Осінь патріарха»2. Перші рядки роману про прощання з диктатурою дозволили їй уявити той застиглий час, у якому опинилися герої, коли ступили за браму президентського палацу. Уже встигла зрозуміти: місце, куди їх привели, півтора десятка років було символом раптового злету людей, які поколіннями звикли жити й виживати на волинських маргінесах. Покірно, не чекаючи від життя нічого гарного.

Нині велич, яка, здавалося, претендувала на вічність, повільно й впевнено руйнувалася. Завмирала, застигала, загнивала. Звісно, Ольга не збиралася казати вголос нічого такого. Бо ще зацькують собаками. Мушкетерські прізвиська зовсім не означають благородства тварин. Їх тримають тут не для того, аби дружили з першим-ліпшим. Проте іншого враження від побаченого не змогла для себе скласти.

– Не подобається? – Таміла все одно вгадала настрій гостей.

– Сумно все, – мовила Ольга.

– Я б сказала – трагічно, аби не війна в країні й не гинули щодня люди, – тепер вона говорила тихо, мовби на кладовищі. – Знаєте, ми сюди постійно когось запрошуємо. Люди кидають хати, вважайте, з усім, цілком придатні для життя. Та й територію, – обвела рукою, – можна оживити, якщо постаратися.

– Когось – це кого? – поцікавився Чотар.

– Найперше біженців, переселенців. Чому не жити? Тихо, спокійно, унікальний мікроклімат, для здоров’я корисно. Не те, що в них там… А! – Таміла відмахнулася. – Ті, донецькі, навіть у кращих селах жити не прагнуть. У нас же зовсім глухо. Інтернет не всюди ловить, те саме з телефонним зв’язком. Добре, стаціонарні лишилися. Ну, так, – вона зітхнула. – Ось, бачте, головний корпус… Був колись. Три поверхи, окремі палати, є на двох, є на одного. Чули щось про біотрон?

Глянула по черзі на Ольгу й Чотаря, відповідь прочитала по очах, пояснила:

– Омолодження. Не операції, не різні там підтягування шкіри чи уколи. Організм омолоджується природним шляхом. Тобто, природні умови у нас такі, розумієте?

– Сприятливий клімат, – кивнув Вадим. – Але місце розташоване, скажімо так, не дуже зручно.

– Гаразд, а ви знаєте, що сорок років тому таку методику розробили в Києві? Аналогічний сприятливий клімат, тільки штучний. Усе для омолодження партійних чиновників, орденоносців, інших гарних та корисних людей, – Таміла сумно посміхнулася. – Палати нагадували каюту в підводному човні. Людей зачиняли там, вони мали всі можливі на той час блага: радіо, телевізор, магнітофон. Годували якісними продуктами через віконечко у дверях.

– Тюрма, – гмикнула Ольга.

– Тільки в такій тюрмі сидіти – на благо. Туди закачували повітря, створюючи мікроклімат. Лікували сердечників, нервові хвороби. Словом, усе, що лікується в нормальному природному середовищі, де нема й не може бути стресів. І тут знаходять наше Піщане, де нічого штучного, усе натуральне. Можете уявити: усе чудово, окрім, як ваш чоловік завважив, місця розташування. Тоді проблему вирішували й вирішили, – Таміла знову зітхнула. – Можу згадувати й не замовкати, стільки всього сталося за той час хорошого. Кому заважало…

Знову відповіддю було мовчання. Кивнувши на будівлю з давно облупленою мозаїкою на стінах, додала:

– Не сільський клуб – палац культури, храм. У нас там хто тільки не співав, не танцював… Кіно крутили… Після Чорнобиля сюди ліквідаторів почали направляти, так до них артисти конвеєром їздили. Правда, швидко прикрили лавочку. У «Затишку» вражені радіацією все одно не могли вилікуватися повністю, та й начальство підняло хай. Не хотіла партійна еліта бачити в себе під одним дахом потерпілих від аварії, яку сама ж допустила.

– Совість мучила?

– Та де в них совість, – відмахнулася Таміла. – Страх.

Хотіла ще щось додати, але раптом у тишу ввірвався новий, сторонній звук.

Загуділа машина.

Ольга побачила, як на лице Таміли впала тінь. Кинула погляд на Чотаря, аби переконатися – він теж помітив різку зміну настрою. Але та швидко опанувала себе, пробурчала:

– От кого ще бракувало…

Собаки вже мчали до брами, гавкаючи злагодженим хором. Савович рушив за ними, та його поява нового гостя не здивувала й не напружила. Примружившись, Чотар глянув із-під руки, затуляючись від сонця, й угледів чорний джип. Машина наближалася, водій сигналив на ходу, відтворюючи ритм футбольної кричалки.

– Казали, із транспортом проблеми. Забули про Піщане всі, – Вадим подивився на Тамілу.

– Не говорила нічого подібного! – огризнулася вона в манері людини, яку неправильно зрозуміли. – Тут у людей лишилися старі машини. Коли добре жили, купляли собі «жигулі», «москвичі», «ниви». Навіть зараз де в кого стоять, ще й на ходу. Якось же на базар у Шацьк треба їздити. Ніхто ж не возитиме по черзі одне одного, як ви собі уявляєте. Та й пальне за щось треба купляти. У разі чого вивозять на трасу, там уже автобуси їздять. А це, – показала рукою на джип, що вже зупинився перед ворітьми, – наш мисливець.