А за мурами…

Населення Блабони почало відчайдушно оборонятись. Чоловіки в довгих нічних сорочках, гублячи капці, бігли завулками. Матрони у ватяних шлафроках запихали дітей у скрині, поміж шуби, іскристі від нафталіну. Боялися погрому.

— На барикади, громадяни! — лунали заклики. — До зброї!

Таких дивовижних барикад ще світ не бачив. Упоперек вулиць стояли столи, приготовані, як щодня, для бенкету. На них стосами лежали кружала сиру й торти завбільшки як жорна, смажена птиця з бурштиновою підрум’яненою шкіркою апетитно вилискувала жирком, далі вигравало всіма барвами фруктове желе, банки з варенням. Передні шереги наших, добігши до столів, зупинились мов укопані. Оборонців не було, лише, куди не скинеш оком, здіймалися гори пундиків, ноги грузли в купах цукерків… Зголоднілі солдати накинулись на їжу. По всьому місту розлягалося хрупання та пожадливе плямкання, веселе булькотіння медів та вин, — цілі піраміди бочок з напоями заступили шлях загарбникам. Далі ми посувалися вже повільніше, солдати попускали паски, клали зброю, щоб обіруч батувати всіляку смакоту.

Тогочасний літописець так описує ці хвилини: «Яко вовки голодні, допались до наїдків оних і на очах роздулися зело, аж здалося, що луснуть з тріском превеликим і спустять духа навіки…»

Даремно граф Майонез волав:

— Вперед, до палацу! Потім подоїдаєте, ви ж вже заморили черв’яка!

Даремно я кричав:

— Браття, це підступ!

Солдати, пробігши з нами кілька кроків, знов принюхувалися до запаху ванілі, кидалися помаранчами, запихали до рота цілі грона винограду. З халяв витягали цукерки, жували їх або ж відкидали недбало й тяглися по золотаві кружальця духмяного ананаса. Інші здиралися вище, де стояли барильця з написом: «Блалина». По-блабланському це означає «Малина». Густий солодкий сік лився в шоломи. Напившись по саму зав’язку, облизуючи вуса, вояки ввалювались у покинуті оселі, де ложа, повні подушок і перин, ще не охололі після втечі господарів, так і запрошували відпочити, поспати. І стійкі гвардійці, пожбуривши чоботи в куток, пірнали у м’які пуховики. «Адже ж ніхто не помітить, що одного не вистачає», — думав кожний, спокійно засинаючи.

Військо тануло на очах. Найласіші ще перли вперед, але коли ми добрались до останнього повороту, нас лишилася жменька.

Попереду ми побачили ринковий майдан, де, світячи білизною, тісно збилися перелякані міщани Нас розділяла тільки благенька барикада з легких, мов крильця метелика, вергунів, скріплених шматочками нуги.

— Вперед! — гукнув граф Майонез.

Я кинувся на перепону, бив дзьобом, крильми. Цукрова пудра здіймалася солодкими хмарами. Нуга геть обліпила графову шпагу, і він кинув її з огидою. Дрібні крихти, тоненькі пластівці запашного тіста набивалися мені в дзьоб. Я все більше хилився вперед — перетягало ущерть напхане воло, здавалось, воно от-от лусне.

Я щосили наліг плечем — і ось уже шлях вільний. Блабона була наша!

Але на ринковий майдан нас вибігло тільки троє, бо в цю мить обвалилась нова гора вергунів і присипала графа Майонеза. Я чув, як він там сердито вовтузиться, з хрускотом кришачи вергуни.

Але я не міг рятувати головнокомандувача, бо мусив бігти за королем. Назустріч нам вийшов король Цинамон. Проте не видно було, щоб він дуже зажурився.

— Перемога! Перемога! — кричав я.

— Так, королю Цинамоне, — сказав мій володар, — місто здобуто.

— Атож, — спокійно всміхнувся король Цинамон, — ви здобули Блабону, але де ж ховається ваша армія?

— Це був не лицарський бій, а ниций підступ.

— А хто перший, всупереч міжнародній угоді, придумав оту підлоту — напустив ос?

Тоді я схопив сурму, витрусив з неї цукерки та родзинки й заграв сигнал тривоги.

І ось очманілі від сну, обважнілі від обжерства гвардійці висипали на вулиці. Чимало було таких, що, чуючи металічний голос моєї сурми, ледве сунулись, мало не рачкували.

Але цей чудовий доказ солдатської вірності й щирої відданості зворушував до сліз.

Незабаром навколо нас зібралась озброєна юрба.

Король Цинамон побачив, що лави наші змикаються, і хоч солдати тіпаються від гикавки й ще не зовсім прочумались від сну, проте готові до відчайдушної оборони, до вирішального бою. Тоді він підступив до короля Барила й простяг правицю.

— Ти здобув Блабону, а я переміг твою армію. Наша честь врятована! Давай миритися…

Вони потисли один одному руки, потім поцілували в плече — так потирають голівкою об крило голубки, сидячи на карнизах.

Ну, а потім почалося загальне братання. Юрба ринула на нас гомінливою хвилею, нас тріумфально несли на руках. Злетіли в небо незліченні ракети, розсипаючись роями синіх зірок. Озвалися розбуджені дзвони храмів і попливли над містом золотими хвилями, закликаючи всіх веселитись.

Що то була за ніч!..

Лише на третій день вдалося витягти нашу армію з гостинних блабланських альковів. На ринковім майдані відбувся парад. Обидва королі, сидячи на вистеленій малиновим сукном трибуні, роздавали воїнам нагороди.

Я одержав тоді два ордени: блабланський і тютюрлістанський, а моя сурма — золотий ланцюжок.

— А що сталося з графом Майонезом? Він не задихнувся?

— Та де там! Виліз з-під вергунів здоровісінький, тільки припудрений цукром. Він тоді одержав розкішний сувій пергаменту з висячими печатками та новим гербом — «Облизана Нога».

Потім під безугавне «ура» марширували у братній згоді війська обох країн. Квіти дощем сипалися з балконів. Навіть ветерани не пам’ятали урочистішого свята.

Чого тільки нам не обіцяли!.. Кожен солдат, що відзначився в боях, одержить грядку під редиску, щосуботи ми безплатно кататимемось на човні в міському парку, а в четвер на масницю кожному видаватимуть по п’ять пундиків з трояндовим варенням, власноручно спечених королевою Плетунією.

Гай-гай, час усе затирає і змінює…

Навіть Вузлик мав стати помічником королівського закрійника й носити подушечку для голок, а рудий Гіпцьо, якби вивчив таблицю множення, зробився б правою рукою скарбівничого… Та потім усе вийшло інакше…

Забули про нас, забули…

А втім, може, це я гіркоту свою виливаю… І незчувсь, як уже гребінь сивіє. Старість за плечима, а ще нічого не вивоював.

Пипоть сумно покивав головою, замислився. Багаття пригасло.

Нічній гонець

Друзі сиділи, втупившись очима у тьмяне жевриво, коли це почулося тихе квиління.

Півень схилив голову набік, дослухаючись. Мишібрат пацнув себе по вусі.

— Хтось плаче, — шепнув.

Здавалося, десь поряд хлипають скривджені діти. І голос був не один. Видно, сльози текли з багатьох очей. Мишібрат нахилився; щось темне, не більше за макову зернинку, стрибнуло вгору і, відштовхнувшись від його носа, зникло в пітьмі. Такі самі чорні цятки мигтіли і праворуч, і ліворуч.

Хитруся неспокійно ворухнулась.

— Ходіть сюди, дурненькі, — покликала пошепки.

Пипоть і Мишібрат виразно чули, як плач стихає, немовби дитячі личка втулилися в її м’яку шубку.

А вона, делікатно прикривши мордочку лапкою, позіхнула, удаючи, ніби вже засинає.

— Признайся, Хитрусю, що ти там від нас ховаєш?

— Ох, вони в мене страх які жалісливі… тільки щось таке почують — одразу в плач…

— Та хто ж це?

— Ну… мої блохи, — зашарівшись, прошепотіла лисиця.

Капрал Пипоть здивовано сплеснув крилами, а Мишібрат почухав за вухом.