Личко в дівчинки було обв’язане хусткою, наче в неї боліли зуби, але й з-під хустини вітер висотував золотаві кучерики буйної бороди.

— Я пристану до Запопадливих Пасічників! — заявила вона, сердито поглядаючи на супутників.

— Гарна, що й казати, — тяжко зітхнув Мишібрат.

— Достеменний молодий розбійник, — докинула Хитруся.

— Немає злого… — почав півень.

— .. щоб на гірше не вийшло, — понуро доказала лисиця. — Може, ви ще не все знаєте. Сьогодні на світанку король Цинамон залишив Тулебу, поклявшись, що повернеться з усім своїм військом, аби вогнем і мечем спасти на цю підступну країну.

— Виходить, уже війна?

— Атож, мої любі, війна!

— Слухайте, — мовив півень, — тепер уже треба рятувати не королівну, а вітчизну. Ми мусимо перешкодити замірам короля Цинамона і затримати армію на кордоні. Іншої ради я не бачу.

— Але ж він не впізнає дочки.

— Віддамо її таку, яка є, решта вже від нас не залежить.

— Як же ти туди виберешся — без коней, без харчів, без копійки в кишені?

— А треба ж чотири роти прогодувати…

— Тільки не роти! — обурилася королівна. — Не роти, а ротики…

— А ми? — тихенько писнули Хитрусині блохи.

— Сидіть тихо, дітки, і не втручайтесь у наші розмови. Вам ніхто тієї жменьки крихот не жалує. Ви ж мене трішки любите?

— Всіх вас страшенно любимо й ніколи не покинемо! Можете на нас покластися!

Майже зовсім звечоріло, а в них досі не було ніякого плану. Даремно Мишібрат морщив лоба, а півень потирав гребінь.

приспівувала Віолінка, маршируючи по колу й націляючись прутиком на коляски, що їхали повз них.

Ще година, і міські брами замкнуть. Зостануться друзі в темряві, за мурами Тулеби, самотні, нікому не потрібні.

— Ой, я й забула, — раптом зривається Хитру-ся, — в мене ж у місті є подруга. Почекайте трошечки, — гукає вже здалеку, — я скоро повернусь!

І друзі чекають. Хіба ж вони можуть піти без неї? Мишібрат складаним ножиком вистругує Віолінці замашного меча. Півень, обхопивши голову крильми, згадує давні походи. Можна ж дістатися до кордону коротшим шляхом, навпростець, через болота Мочарника.

На мурах грають вечірню зорю. Сонце сипле жовтогарячими іскрами, горить на мідних сурмах. Надходить ніч. Що спіткає їх у нічній пітьмі? Хто їм загрожує? Які їх ждуть пригоди?

З кущів вибігає Хитруся, задихана, у зсунутому набік чепці, з заплаканими очима. Не чекаючи, поки друзі почнуть її розпитувати, підіймає вгору торбинку і здаля гукає:

— Не журіться, я добула трохи грошенят!

— Ура! — кричить королівна.

— Де ти їх узяла? — питає капрал Пипоть.

Але вона замість відповіді киває на селянську підводу, що їде дорогою:

— Сідаймо! Він нас трохи підвезе!

Дядько посадив їх на оберемок соломи, і віз заторохтів під гору поміж тополями, від яких лягали довгі голубі тіні. Верхівки дерев горіли проти згасаючого сонця, мов смолоскипи.

— Ну й часи теперка настали! — зітхнув селянин. — Чули про того, що сьогодні вішали? Кітчук звати, кажуть, з дітей знамениту ковбасу робив. Кат йому зашморг на шию, а той його — торох, зірвався з мотузки, шибеницю повалив, людей покулачив та й утік. Аж страшно так проти ночі їхати… В’йо, малі! — цмокнув на коненят.

— Прославився ти, Мишібрате, — штурхає його в бік півень. — Здійснилось твоє бажання — все місто про тебе говорить! От бачиш, правду казали про той колодязь.

— Відчепись! — сердиться кіт. — Цур їй, такій славі! Якби знав, що то такті диявольський колодязь, то був би обминав базар десятою дорогою! — бурчить він, розтираючи намуляну шию.

Коли в’їжджають у село, вже зовсім темно. Гавкають собаки, пахне димком і щойно спеченим хлібом. Господиня запрошує до хати. Ставить перед ними на чистому лляному рушнику миску молока. Півень розповідає про страшного розбійника й моргає до Мишібрата, а той кисло кривиться. Попоївши, друзі йдуть у стодолу на сіно. Кіт підходить до лисиці й шепоче:

— Хитрусю, ось тобі жменька крихот, ми самі понаїдалися, а про твоїх блошенят і забули.

— Не нагадуй мені про них, — зітхнувши, теж пошепки відказує Хитруся.

— Що ти з ними зробила? — зривається на ноги півень.

— У неї вже немає бліх! — гукає Віолінка, розгортаючи лисиччине хутро.

— Я їх продала, — зі слізьми признається Хитруся. — В самої серце крається… Але ж це заради вас, треба ж із чогось жити!

— Кому продала?

— Циганові, в цирк, у нього лишилось мало, і він дав оголошення… Вони самі згодились.

— Як ти могла?! Як ти могла?! — волає Мишібрат.

— Такі милі, такі гарнюні блошки, — плаче Віолінка.

Хитруся стає навколішки на соломі й, припавши головою до балки, заходиться плачем.

— Не нападайтесь так на мене, — шепоче, — я ж зробила це для вас.

І півень оцінює її самопожертву.

— Не плач! Настане час, і ми визволимо їх, не журись, ти справжня, вірна наша товаришка, — каже, гладячи їй кучерики й цілуючи мокру від сліз лапку.

Остання гонитва

Триденна подорож дуже втомила мандрівців. Вони дізналися, що й циган виїхав з міста, пустившись за ними в погоню. Про це їм сказав знайомий поштовий голуб, який літав на розвідку до кордону.

Капрал Пипоть безперестанку підганяв:

— Батьківщина в небезпеці, ми не повинні жаліти себе!

Однієї ночі, коли вони на часинку задрімали на узліссі, бо чвалали й поночі, по нерухомих лопухах ковзнуло жовте світло ліхтарів, — з брязком і скрипом, підскакуючи на вибоїнах, повз них прокотився цирковий фургон Мозоля.

Тоді вони зійшли з шляху і попростували стежками через мовчазні старі бори. Часом знову виходили на розпечені закрути шляху, де тепла, м’яка курява пудрила їхні стомлені писки.

Іноді зустрічали бідарів, старців — бабусь і дідусів, які проводили їх прямо туди, де на припічку стояла вечеря. З кожним ділили друзі свою скромну трапезу, через те й дуже охляли. Кіт давно не голився, а в півня штани протерлись на колінах, крізь дірки світило голе тіло. Хитрусина шубка зім’ялась, у неї набилося повно соломи та соснових голок — то були сліди останньої ночівлі. Свої черевички лисиця несла, перекинувши через плече.

Тільки королівна підросла, і щоки її пашіли рум’янцем над золотистою кучерявою борідкою. їй припали до смаку ці мандри, подобалося слухати розповіді супутників біля вогнища, вибирати білячі запаси і, ступаючи залитою сонцем стежкою, веселим криком будити задумані дерева. Вона спробувала була навчити луну розбійницьких пісень, але луна не мала до цього кебети: безглуздо погукуючи, повторювала тільки останні слова.

Часом хтось підвозив цю компанію або давав чогось на дорогу. Часом півень заробляв якусь копійчину, граючи на сурмі.

Якось по обіді оточили їх грізні розбійники.

То були їхні давні знайомі: Юлій Коркотяг, колишній поет, який повісив ліру на кілок, щоб узятися за вигідніше діло — облуплювати багатіїв, та його товариші. Гуляйнога радо привітав їх, стріляючи в повітря з пістолів. Розбійники почастували наших друзів обідом, а сам ватажок Кутик заприсягся, що знешкодить цигана.

— Ми його підстережемо, — пообіцяв він. — А щоб не проспати, я виставлю один вус упоперек шляху. Якщо й задрімаю, то зразу прокинусь, коли він зачепить вус дишлем.

І друзі помандрували далі.

Гуляйнога лежав під деревом і обмахував свій червоний носище капелюхом, відганяючи зграю метеликів. Кутик причаївся, мов той павук у павутинні, виставивши вус на дорогу.