— Дурниця, не церемоньтеся, місця в нас, дякувати богові, доволі… І перекусити знайдеться. Ходіть усі, — підштовхував їх поперед себе черевань.

Тільки-но вони увійшли до заїзду, як на мурах заграли сурми. Якийсь чоловічок вилазив на драбину й засвічував перед будинками ліхтарі. В присмерку з грюком зачинились міські брами.

Тулеба вкладалася спати.

Ринок приємного чхання

Коли королівна в сорочечці підбігла до вікна, був свіжий ранок. Зубчасті тіні кам’яничок лежали по той бік вулички; вгорі, в ясному осінньому небі, по вінця налитому світлом, танцювали зграї голубів.

— Прокинулась, ясочко! — мовила Хитруся, накручуючи волосся перед люстерком. — Одягайся швиденько, підемо до замку…

Віолінка глянула на себе в люстро. Поряд з витонченою лисиччиною мордочкою — веснянкувате, ще опухле від сну личко.

— Не піду, і з місця не зрушу! — запищала вона, вимахуючи руками. — Невже ви не розумієте, що мені соромно?

І не встигла Хитруся обернутись, як вона гулькнула під перину й зашилася між подушки.

— Капрале, на поміч! — покликала Хитруся, намагаючись витягти її з розворушеної постелі.

— Доброго ранку, мої любі! — привітався півень, брязкаючи начищеними до блиску острогами. — Що це ви тут виробляєте? — лупав оком на ковдру, яка ходила ходором. До пізньої ночі він просидів, гомонячи зі старим бойовим товаришем.

— Я не піду, чуєте, я не хочу! — пацала ногами мала.

Мишібрат розчинив вікна. Прохолодне, різке повітря сповнило кімнату. Голуби, розправивши крила, опускались на підвіконня й цікаво зазирали всередину. У вікнах навпроти вже вилежувались проти сонця пузаті подушки та смугасті матраци.

Королівна змерзла і скоро дала себе вдягнути.

Потім поснідала, і вони всі разом вийшли з заїзду.

— Обіцяю тобі, що така ти до замку не підеш, — промовив капрал Пипоть. — Спершу ти повинна знов стати гарною.

— І доброю, як колись, — нявкнув Мишібрат.

На вулицях було вже людно. Снували сюди-туди міщани. Оксамитні куртки, червоні й жовті, мигтіли у строкатому натовпі. Шурхотіли коміри з цупкого мережива, на грудях побрязкували золоті ланцюги. Скромно спустивши очі, виступали матрони, оточені служницями — рум’яними сміхунками. Минаючи їх, півень зальотно блискав оком і підкручував ус.

Посеред вулиці, по нерівному, вимощеному кругляками бруку, торохтіли вози, запряжені мулами й волами. Зрідка автомобіль, оглушливо гудучи, продирався в цій тисняві, щоб спинитись на першому ж розі. Шофер вискакував і, поправивши окуляри, величезною ручкою накручував пружину. Часом гайдуки, потрясаючи палицями з в’язками голосних дзвіночків, вигукували: «Дорогу найдостойнішому радникові Іларіону Грижі!» У вистеленому оксамитом паланкіні дрімав на подушках опасистий радник, а секретар, скорчившись у нього в ногах, півголосом читав рубрику про вибрики золотої молоді в газеті «Тулебська сурма».

Здалеку сяяли, вбираючи в себе сонце, панцери королівських гвардійців. Тоді Хитруся на хвильку спинялась і перед вітриною поправляла кучерики та бант на граціозно вигнутому хвості. А півень віддавав їм честь. Вони ж відповідали недбалим уклоном, зневажливо поглядаючи на його вицвілий, полатаний мундир. Чи ж міг зацікавити цих придворних дженджиків наш старий служака?

На перехрестях бульдоги в поліцейських мундирах, з тупими, лютими мордами, регулювали рух, вимахуючи білими паличками. Сліпий від старості дрізд, сидячи в стінній ніші, вигравав на флейті простеньку мелодію, і монетки густо сипалися на мідну тарілочку.

— Пройдемо ще Вергуновою вулицею на Ринок приємного чхання, а тоді вже вирішиш сама.

— А чого він так зветься? — здивувався Мишібрат.

— Зачекай, побачиш.

Друзі пройшли Голярським заулком, де блискали бритви, а перукарі, лопотячи білими халатами, тупцювали навколо клієнтів, що ледве впізнавали власні обличчя під хмаровинням кучерявої піни.

— Поглянь-но! — шепнула Хитруся.

З прочинених дверей вивалився циган Мозоль, відсвіжений, напахчений, з рукавичками й котелком у руках. В чорному, лискучому від брильянтину волоссі відбивалося осіннє небо. Він весело посвистував, а рубінова сережка гойдалась у вусі, мов стигла вишня.

— Тихше!

— Не бійтесь, тут, серед натовпу, він нічого нам не зробить.

Вони постояли в підворітті, поки циган зник за рогом.

Ще один перехід — і ось вони вийшли до Ринку приємного чхання.

Осіннє сонце заливало майдан, що мінився різними кольорами — червоним, жовтим, синім. Здалеку долинав гамір та голосні вигуки продавців. З яток звішувались пучки городини, пірамідами громадилися золотисті кулі гарбузів та динь. Оси кружляли над кошиками солодких груш, рум’яних яблук, укритих туманцем сливок. А обабіч — безліч закусочних, сила-силенна пекарень та кондитерських. З гостинно розчинених дверей било Пряними пахощами імбиру та мускату і невловним запахом припаленого цукру й варення, яке витекло із щойно спечених тістечок.

Голуби літали над головами, скрипіло відро в колодязі, прикрашеному мідними тритонами. Поряд східний купець, гортанно погукуючи, розгортав веселку шовкових хусток.

— Як тут гарно! — прошепотіла королівна.

Аж раптом пахощі садовини та здоби, що линули від яток, залоскотали їй у носі, і вона гучно чхнула.

— На здоров’я! На здоров’я! — підіймали капелюхи чемні городяни. — Це ж і є Ринок приємного чхання!

Вже й півень витяг картатого носовика і довго витирав дзьоб. Купці, поблажливо вислуховуючи їхні похвали, раз у раз заплющували очі і з блаженною усмішкою втягали солодкі аромати м’ясистими носами.

Ходім до кондитерської, треба порадитись.

І вони стали проштовхуватися поміж міщанками, що завзято торгувались.

Одна індичка зі стурбованим виглядом заспокоювала свого чоловіка, котрого дратував червоний колір стиглих помідорів.

— Подивись! Бачиш тих двох, отам? — штурхнув Мишібрата півень. — Онде, біля колодязя, сидять на цямрині!

Обличчя важко було розгледіти, бо обидва уткнулися в кавун, виїдаючи рожевий м’якуш.

— Ті, що їдять кавун?

— Еге! Це ж Гіпцьо й Вузлик.

На другому кінці майдану зчинився ґвалт.

— Хто вкрав у мене найкращий, найстигліший кавун? — лементував якийсь городник. Вимахуючи в’язкою часнику й погрожуючи шибеникам, він продирався до колодязя.

— Але ж він лежав геть збоку, — пробурмотів Гіпцьо, вистромивши обліплену насінням пичку з надр кавуна. — Навіщо стільки галасу? Я навіть питав, чий це кавун, і ніхто не признався.

— Мабуть, занадто тихо питав! — Городник уже стояв перед ними й на все горло репетував:— Розбишаки! Ненажери! Голодранці! Дармоїди!

Люди обступили їх щільним колом.

— Треба його втихомирити, — прошепотів Гіпцьо. — Мені подрімати охота, а від цього крику ще на живіт заслабнеш.

І спритно насадив городникові на голову вигризений кавун. Голос затих. Бідолаха, щось белькочучи, обмацував гладеньку шкірку, ніби протирав очі. Це було так кумедно, що всі навколо аж качалися зо сміху. Коли городник, червоний, розлючений, стягнув, нарешті, з голови кавунову кору, малих шибайголів уже й слід загув. Вони чмихнули на другий кінець базару.

— Ну й пронози! — давився сміхом кіт.

— Ходім їсти тістечка! — смикала півня за крило Віолінка.

— Не слід сміятися з чужої біди, Мишібрате, — повчала Хитруся, приклавши до очей лорнет.

— Ох, та вони ж нічого йому не зробили, — виправдувався присоромлений кіт.

— А ви знаєте, що це за колодязь? — обізвався півень. — Це незвичайний, просто-таки чарівний колодязь, і зветься він Колодязь здійснених бажань. Хто вип’є з нього кварту води, — він показав на мідний черпак, що висів на довгому ланцюгу, — і, повернувшись на місці, ступить сім кроків назад із заплющеними очима, в того не пізніше як через сім років сповниться будь-яке бажання. Але примхливі люди забувають, чого прагнули навіть годину тому, і, коли доля вволить їхню волю, часто сприймають це як кривду і образу.