Який наступний хід?

Я закушую губу. Заходжу на форум шахів. Починаю нову партію.

Спливла година, вже пополудні, а жодна ідея мені не сяйнула.

Я тільки-но прицілила пляшку до келиха — знову ж таки, вже пополудні — і думаю. Проблема дзижчить у моїй голові, ніби зовнішній звук. Як дістатися до Ітана? Щоп’ять хвилин я визираю через сквер, ніби відповідь сама з’явиться, нашкрябана на стіні будинку. Я не можу подзвонити йому на стаціонарний телефон; у нього немає власного; якщо я якимось чином спробую подати йому сигнал, його батько або та жінка можуть побачити мене раніше. Ані електронної пошти, як він мені сказав, ані сторінки на «Фейсбук». Може просто не існувати.

Він майже так само ізольований, як і я.

Я відкидаюся у кріслі, роблю ковток. Дивлюся, як полудневе світло повзе над підвіконням. Цвірінькає комп’ютер. Я роблю хід конем, гаком вигинаю його навколо шахової дошки. Чекаю наступного ходу.

Годинник на екрані показує 12:12. Дзвінка від Веслі немає, але він, звісно, зателефонує. Чи спробувати ще раз? Я тягнуся до телефона, оживляю його порухом пальця.

Дзвіночок із комп’ютера — папка вхідних. Я беруся за мишку, відводжу курсор від шахової дошки. Клацаю на іконку браузера. Іншою рукою підношу келих до губ. Він мерехтить від сонячних промінців.

Дивлюся понад келихом на папку вхідних, де тільки єдине повідомлення, тема порожня, ім’я адресата жирним шрифтом.

Джейн Расселл.

Зуби цокають об келих.

Я витріщаюся на екран. Повітря навколо мене раптово розріджується.

Рука тремтить, коли я ставлю келих на стіл, всередині хлюпоче вино. Мишка випинається в моїй руці, коли я стискаю її. Я не дихаю.

Курсор прямує до її імені. Джейн Расселл.

Я клацаю.

Повідомлення відкривається, біле порожнє поле. Тексту немає, тільки іконка вкладення, маленька скріпка. Я двічі клацаю по ній.

Екран темнішає.

Тоді починає завантажуватися зображення. Повільно, смужка за смужкою. Зернисті блоки темно-сірого.

Я заціпеніла. Так і не можу нормально дихати.

Лінія за лінією на екрані ніби повільно падає завіса темряви. Минає якась мить. Ще одна. Тоді… Тоді плутанина… Гілок? Ні: волосся, чорне й сплутане, крупним планом.

Вигин блідої шкіри.

Заплющене око, повернене вгору, облямоване оторочкою вій.

Це хтось лежить на боці. Дивлюся на обличчя сплячої людини.

Дивлюся на своє спляче обличчя.

Фотографія несподівано розгортається повністю, нижня половина з’являється на виду, — і ось вона, я, моя голова крупним планом. Пасмо волосся звисає мені над бровою. Мої очі міцно заплющені, рот привідкритий. Щока напівзатонула у подушці.

Я зриваюся на ноги. Крісло перекидається позаду мене.

Хтось[240] надіслав мені фотографію того, як я сплю. Ідея повільно завантажується мені в голову, так само, як і фото перед тим, запинаючись, лінія за лінією.

Хтось уночі побував у моєму будинку.

Хтось пробрався до мене у спальню.

Хтось дивився, як я сплю.

Я стою на місці, ошелешена, будинок заполоняє оглушлива тиша. А тоді я бачу примарні знаки у правому нижньому куті. Відмітка часу — сьогоднішня дата, 02:02.

Сьогодні вночі. О другій ночі. Як таке можливо? Я знову дивлюся на адресу електронної пошти:

[email protected] [241]

Отже, не Джейн. Хтось ховається під її іменем. Хтось із мене глузує.

Мої думки, ніби стріла, націлюються вниз. На Девіда, за тими дверима.

Я обхоплюю себе руками. Думай. Не панікуй. Заспокойся.

Він зміг посунути двері? Ні — я бачила драбину там же, де й залишила.

Отже… Руки трусяться, притиснувшись до тіла; я нахиляюся вперед, кладу їх на стіл. Отже, він зробив собі копію мого ключа? Я чула якісь звуки тієї ночі, коли провела його до ліжка; він побродив будинком і викрав ключ у мене з кухні?

От тільки я бачила його на гачку лише годину тому, а ще я забарикадувала двері до підвалу майже одразу ж після того, як він пішов — іншого виходу не було.

Хіба що… Але, звісно, звісно, був інший вихід: він міг зайти в будинок, коли захоче, за допомогою дубліката ключа. Замінивши оригінал.

Але він учора поїхав. У Коннектикут.

Принаймні, так він мені сказав.

Я вдивляюся у себе на екрані, на півмісяці своїх вій, на лінію зубів, що виглядають з-під моєї верхньої губи: зовсім непритомна, зовсім беззахисна. Я здригаюсь. Десь у горлі завирувала кислота.

«Вгадайхтоанно». Хто, якщо не Девід? Але для чого, скажіть мені? Хтось не тільки вдерся у мій дім, заліз до мене у спальню, сфотографував мій сон, але цей хтось також хоче, щоб я про це знала.

Хтось, хто знає про Джейн.

Обома руками тягнуся до келиха. П’ю, п’ю великими ковтками. Відставляю вбік і підіймаю телефон.

Голос Литтла зморщений і м’який, ніби подушка. Може, він спав. Не має значення.

— Хтось був у моєму домі, — кажу я йому. Я зараз на кухні, тримаю телефон в одній руці, келих — в іншій, свердлю поглядом двері до підвалу; коли я промовляю вголос ці слова, ці неймовірні слова, вони звучать нецікаво, непереконливо. Нереально.

— Докторко Фокс, — весело каже він, — це ви?

— Хтось проник у мій будинок сьогодні о другій ночі.

— Стривайте. — Я чую, як він перекладає телефон до іншого вуха. — Хтось був у вашому домі?

— Сьогодні о другій ночі.

— Чому ви не повідомили про це раніше?

— Тому що я в цей час спала.

Його голос теплішає. Він думає, що підловив мене.

— Тоді звідки ж ви знаєте, що хтось був у вас вдома?

— Тому що цей хтось зробив фотографію та надіслав мені електронною поштою.

Пауза.

— Яку фотографію?

— Фотографію мене. Сплячої.

Коли він знову говорить, чути, що він підніс телефон ближче до рота.

— Ви впевнені?

— Так.

— І… зараз… Не хочу вас лякати…

— Я вже налякана.

— Ви впевнені, що зараз у вашому будинку нікого немає?

Я завмираю. Це мені на думку не спадало.

— Докторко Фокс? Анно?

— Так. — Звісно, тут нікого нема. Звісно, я б вже помітила.

— Ви можете… Ви у змозі вийти на вулицю?

Я ледь не сміюсь. Натомість лише видихаю:

— Ні.

— Добре. Просто… залишайтеся на місці. Не… Просто залишайтеся на місці. Ви хочете, щоб я повисів з вами на дроті?

— Я хочу, щоб ви приїхали.

— Ми їдемо. — Ми. Отже, Нореллі буде з ним. Добре — я хочу, щоб вона на це приїхала. Тому що це — по-справжньому. Це вона не заперечить.

Литтл продовжує говорити, його дихання тріпотить у телефоні.

— Я хотів би, щоб ви дещо зробили, Анно. Підійшли до вхідних дверей. На випадок, якщо вам доведеться вийти. Ми будемо на місці дуже швидко, всього за кілька хвилин, але у випадку, якщо вам доведеться вийти…

Я дивлюся на двері у передпокій, рухаюся до них.

— Ми вже в машині. Будемо дуже скоро.

Я неквапно киваю, помічаючи, як двері притягають мене усе ближче.

— Ви дивилися якісь фільми нещодавно, докторко Фокс?

Не можу зібратися із силами, щоб їх відчинити. Не можу ступити в зону сутінків. Я хитаю головою. Волосся торкається щік.

— Якісь ваші старі трилери?

Я знову хитаю головою, починаю казати йому, що ні, а потім усвідомлюю, що досі тримаю в руці келих. Тут зловмисник чи ні — а я не думаю, що він ще тут, — я не відчиню двері в такому вигляді. Потрібно його позбутися.

Але рука труситься, і тепер вино вихлюпується мені спереду на халат, вимащуючи його криваво-червоним, просто над серцем. Схоже на рану.

Литтл продовжує торохтіти мені у вухо:

— Анно? У вас там усе в порядку? — я саме повертаюся на кухню з притиснутим до скроні телефоном і кладу келих в раковину.

— Усе добре? — перепитує Литтл.

— Чудово, — відповідаю я. Вмикаю змішувач, скидаю халат, підставляю його під потік води, стоячи у футболці й трениках. Пляма від вина википає під потоком, стікає кров’ю, розводиться, стає блідо-рожевою. Я стискаю те місце, пальці бліднуть від холодної води.