— Зняв, уже зняв.
— Тобі не дме?
— Ти що!
— Дме! Зараз ковдру принесу.
Хр... Хр... Хр-р-р...
— Так! Підіткну ковдру...
— Мамо, я вже сплю.
— Спи. Я кватирку зачиню...
— Уф... Хай повітря...
— Буде протяг. У тебе носик слабий... Ось візьму табуретку і...
— Мамо! Не лізь під стелю. Сам закрию.
— Спи! Ти не вмієш...
— Не лізь, кажу! Бо торохнешся...
— Все, закрила. Спи. Подушка низько...
— Хай... Я люблю низько...
— Ніжки підібгав... Простягни. Хай від голови кров відливає. Так. А під голову ще подушечку...
— Я сплю...
— Спи, спи... Тверда подушка. Принесу м'яку. У мене є з гагарячого пуху...
— Ма-мо!
— Ти спи. Це я до себе кажу. Молоді, а вже нерви...
— Спа-а-ти хочу... Вмер... Нема мене...
— Може, пустирнику? Зразу й заснеш...
— Да-ай поспати... Кінчаюсь...
— Спи, спи. Я мух відганятиму. Кляті мухи. Звідки вони налітають? До війни стільки не було. Киш! Ш-ш-ш...
Хр... Хр.. Хр-р-р…
А сон легкий: теща дає прочухана дружині; син вправляє мізки моєму шефові; дружина й шеф повзуть до люльки, з якої стирчать мої бакенбарди; колисають мене; цілують в обидві щоки...
— О, вже прокинувся! Тільки приголубила, а ти прокинувся.
— Спасибі, мамо. От врізав по сну!
— Хіба то сон? Передрімнув дві годинки.
— Ну? То я побіг!
— Вимий ноги. Ноги вимий!
— У мене сьогодні день миття голови.
— Ніякої гігієни у цих дітлахів...
— Я пожартував...
— Гарні жарти! Двічі на день мий ноги. Від цього і голова свіжа...
— Та мию. Вже мию.
— А тепер узвару випий. Випий узвару! Це від серця. Бери мед. Мед бери! Мед від голови допомагає... Ось авоська — тут фрукти, цукерки, квіти. Невісточці та онучку. А онучку ще гарну футболку дістала...
— Знову переплачувала?
— А де Ясь дістане таку футболку?
— Спасибі, мамо! Золото ти наше!
— Завжди перехвалюєш... Телеграму твою всім читала. На мої іменини. Дядьку Паші читала, пам'ятаєш його? З батьком в одній роті був, без руки повернувся... Ліді, Лізі, Мар'яні, Мотрі читала, бабі Жені читала...
— Нащо, ма?
— Як нащо? Як не поділитися? Не чужі — сусіди. На руках тебе малого носили... Просльозилися... Слова такі знайшов: «Живіть, рідна, сто літ, а біля вас і ми проживемо...»
— Заспокойся, мамо. Ви живі-здорові, то й ми куми королю.
— Ти бабі Жені склади телеграму... Душевну... В понеділок її день, а вона одна-однісінька...
— Складу, мамо.
—Йди, синку, Не гнися. На повен зріст іди...
Йду. І друзі поруч. І сонце не заходить.
Ех, випередив поет:
І ми вертаєм...
У вічну казку...
До матерів.
Умри, сатирику! Краще не скажеш.
_______________
СТРИБОК ІЗ ПАРНАСУ
Ікс, поет-талант, якось відчув огиду до холостяцького життя. І проміняв свій робочий стіл на столик у кафе «Парнас».
Не подумайте, що він... той... Справжні поети вживають тільки востаннє («Їй-бо, хлопці, оце востаннє!») .
З «Парнасом» у лапках поета пов'язало інше. Точніше — інша. А ще точніше — буфетниця Надія. Надія була окрасою кафе і завжди вирізняла поета з кафедральної пастки. Колись Ікс просто біля стойки, на серветці, сотворив експромт «Надія». Ліричним панегіриком зачитувався весь главк кафе і ресторанів, до керуючого (теж жінки) включно. «Єсенін», — сказала керуюча жінка. І преміювала Надію «за культурну роботу з художньою інтелігенцією».
Надія, як і поет, була нічиєю. Її чоловік, нині небожитель, віддав останні сили боротьбі за посаду шефа «Шашличної», досяг мети і спікся на шампурах інтриг.
Увага! Сюжет умостився на колеса тандему «Ікс-Надія».
Залишивши буфет на практикантку, окраса кафе підсіла до поета. Ікс поцілував руку володарці нектару й амброзії і провів ліричну атаку:
Не залишай мене, надіє!
Моя надія — ти, Надіє.
Хустину з пурпуру надінь,
В обійми йди, ма шер Надін!
— Піду! — коротко відповіла Надія.
(Зазначимо на шкоду розвитку дії, що до подібної халтури Ікс вдавався тільки в реальному інтимі. Колись, іще в студентські роки, такі естетично-матеріальні експромти відкривали йому серця Надій, Любок, Віруиь. Важко сказати, що вабило дівчат більше: активна авторська позиція чи ливарна вишуканість форми. Нумо спробуємо: «Не залишай мене, любове! Уся любов — в тобі, Любове!» Або: «Мене не залишає віра, що віддано кохає Віра». Чудово! Хоч поезія тут, звісно, не ночувала, зате поет інколи підночо... А втім, то вже проза).
— Піду! — повторила Надія. — Тільки через ЗАГС.
Вона не дуже розумілася на поезії, але на поетах — будьте певні!
Ікс потонув — вибачте за образ! — в чорних озерах її очей і, не виринувши, пустив бульку:
— Згоден!
— Сьогодні по роботі і розпишемось, у мене в ЗАГСІ блат, — одностайно вирішила Надія. — Паспорт при тобі?
Закоханий Ікс не пручався.
По-мендельсонівському теленькнули келихи.
— Кохана! — сказав поет. — Я відкрию тобі високості радощів! Що бачила ти у цьому бедламі?
— Частенько бачила тебе...
Поет похлинувся.
— І чого я бідна? — спитала Надія. — Ти скільки на місяць маєш?
— У нас або все або нічого! — відповів поет, як і належить поетові.
— А все ж?
— Пересічно — двісті, — мужньо збрехав поет.
— Нічого! — зітхнула Надія. — Якось проживемо.
— Ти маєш більше? — вщипнув іронічну струну далекий від матеріального життя поет.
—Звичайно, дурненький! Набагато більше!
Поет знову похлинувся. Шампанське пішло носом.
— Уф! — оговтався він. — Не в грошах щастя! А в духовності, у мистецьких святах...
— На всіх мистецьких святах буваю, любий! Де ж іще діамантами похвалитися?
— А яким чином...
— А таким, що знаю, кому в борг келишок давати. Віддячують контрамарками... От з хатою у тебе як?
— Однокімнатна з усіма вигодами.
— З усіма вигодами буває тільки чотирикімнатна.
— Ну, знаєш!
— Знаю. А машина є?
— «Запорожець».
— У мене трикімнатна і «Жигуль». Обміняємо на чотирикімнатну і «Волгу». Поезія простір любить...
Ікс загнуздано стрепенувся.
— Ти не дуже... Існують такі поняття, як талант, як ім'я, як слава, нарешті!
— Хіба я проти, любий? Уявляю... Колись… Пам'ятник з білого мармуру... І люди читають моє і твоє ім'я... Я знаю, нам поставлять!
— Мені — можливо, — криво посміхнувся поет. — А тобі навряд чи...
— Ти порядку не знаєш! При таланті й дружину прихоронюють. Маю повне право на місце. Та не кривися, на пам'ятник я вже назбирала...
— То йди за пам'ятник, а не за мене! — верескнув поет.
— Ой, які ви усі пости нервенні та чувствительні! Усе моє багатство — твій талант!
— А! — посміхнувся Ікс. — То інша справа...
— Так! Твій талант! — очі Надії зблиснули справжнім натхненням. — Хай спробує хто у книгу скарг щось шкрябнути! Ах, бидло, скажу! Думаєш, перед тобою нещасна жертва? Я сама поетеса! Законна половина прославленого Ікса! Пиши! А мій тебе так у саржі розпише, що діти твої прізвище змінять! Пиши, пиши — і взнаєш, на що здатний справжній талант!
_______________