— Слухай! — зупиняю чмура. — Весілля у нас. Чи не підеш за п'ятірку вишибалою?

— Вишибалою? — мружиться.

— Вишибалою. Ти не тутешній, ніхто й не взнає.

— Прибуду! — каже. — П'ятірки не треба.

— Замьотано! — радію. — Тільки стріху причеши, щоб собаки не гавкали.

— Причешемось, — відповідає. — А з квітами як бути?

— Обійдемось! Букетів стільки, що підсвинку на місяць січки вистачить...

—Тоді привіт, — каже, — підсвинку. Прибуду!

Весілля було розкішне. Все як положено: молодий — блідий, молода — як вода, діди в галстуках, хлопці в бородах, молодші п'ють, старші закусують. А я сиджу з училкою на почесному місці і компліменти їй нашіптую. Кайф!

Вишибала з'явився, як гостей на першу пісню потягло. Я його спочатку не впізнав, а впізнав — отетерів. Костюмчик — люкс з небаченого краму, і сидів на ньому, як влитий, ніби чмур у тому кайфі і вродився. Волосся зализане на пробор, на лацкані лауреатський знак, а на жилеті золотий брелок теліпається. Я, вуличний граф, як опудало проти нього. А вишибала цілує ручку нареченій, розкланюється, як балерун, і пре на стіл коробку-сувенір, сервіз на дванадцять персон. Уже не знаю, наш чи звідти, але Мотря Карпівна на радощах ледь. з крісла не випала. А той перевертень уже штовхає тост голосом Левітана:

— Увага! Говорить Дачний! Сьогодні тут в ім'я продовження роду людського, а також для заохочення лікеро-горілчаної індустрії відбувся запуск на орбіту подружнього життя студентки Насті та доцента Кості. Стан нормальний. Температура наближається до сорока градусів. Ура!

Тут і наші ревнули. Зірки з неба посипалися. Мотря Карпівна стисла вишибалу в залізних обіймах і вдарилася в сльози, наречена заплескала в долоні, а жених-сирота вперше подав голос:

— Ми щасливі, — кувікнув, — що нас напучує у невідому путь знаменитий сталевар, герой Запоріжжя і Бхілаї, робітничий повпред нашої дипломатії!

І покотилося весілля, як підстібнуте. Сталевар-дипломат посипав тости з міжнародних столів і з моєю училкою встиг перемовитись тиць-а-тиць. А я сиджу, як опльований, без нуля вніманія.

Училка вшкварила стиль із тим сталеваром, а я спіймав на танець Мотрю Карпівну і шепчу:

— Скажіть цьому, щоб сидів вишибалою! Не люблю, як придурюються!

— Сказився! — відпускає мені аперкота під ребро Мотря Карпівна. — Що мелеш?

— А хто ж буде вишибалою?

—Ти й будеш, невелике цабе! Червінця зажав?

Ну, думаю, я вам покажу вишибалу! І чарку за чаркою...

А той дипломат уже без дипломатії тримає училку за талію, та стрекочуть не по-нашому, як сороки, та іржуть собі, як лошаки. І головне — я все розумію без перекладу, і вже сам каліюся сусідам по-англійському, але вони ні чорті не січуть...

Ну, закінчилося весілля у рожевому тумані. Правда, одного вишибли. Мене. Сталевар вишиб. А сам кудись з училкою зник...

Так! Було діло. З того часу авторитет мій підупав — вишибалою кличуть. А училка і сталевар прислали мені потім свою весільну фотішку. І джинси в благодарность за знайомство. Джинси, конєшно, фірма. Тільки не люблю, як придурюються...

______________

ТЕЛЕФОННА ПРИГОДА

Ельдар Голота, відомий детективний автор, теленькнув з дачі додому.

— Уважно слухаю, — відповів приємний баритональний бас.

Голота на мить розгубився — вдома мали бути тільки дружина та донька.

— А ви хто? — запитав творець.

— Дзеркально перепрошую: хто ви, а?

— Я господар квартири, де ви маєте честь перебувати.

— О! Ельдаре Хомичу! Дуже приємно познайомитись! Я пристрасний шанувальник вашого детективного таланту! Вашої половини, Маргаритн Петрівни, нема вдома, — відбула до вас на дачу.

— А-а... А Мирослава?

— Дочка відбула на весілля до університетської подруги. Я тут сам.

— Вибачте, а хто ви є?

— Ельдаре Хомичу, скажіть чесно, як у вас із серцем?

— Швидко кажіть, що скоїлося! Пожежа, газ, залили сусідів?!

— Боже борониі Просто до вас заліз злодій-початківець, тобто я, з вашого дозволу.

— Облиште ідіотські жарти!

— Не хвилюйтесь, Ельдаре Хомичу! Слухайте уважно. Я завітав до вашої господи, як повноважний представник газорозподільчої мережі. Поки перевіряв параметри притоку й відтоку блакитного золота, ваші єдинокровні дами збиралися на променад, уголос ділячись своїми планами. З квартири ми вийшли разом, ваші викликали ліфт, а я спустився на поверх нижче...

— Не кривляйтеся! Ви переповідаєте і, до речі, досить бездарно, початок мого оповідання «Розшук тривав годину».

— Свята правда! Але я вирішив перевірити ваш сюжет насправжки. Як було в оповіданні? Злодій поцупив два чемодани добра. А мій вилов скромніший: щойно я загорнув у хустину чотири каблучки, кольє, два браслети — це з трильяжу Маргарити Петрівни, гадаю, речі достойної золотої проби, дружина ваша, вибачте, меркантильна; з серванту взяв дві іменні чари, столовий набір, гадаю, це переважно срібло; ще позичив п'ятсот карбованців готівкою з того ж таки трильяжу... Пижикову шапку брати?

— Це подарунок оленярів Далекої Півночі, — вихопилось у приголомшеного Ельдара Хомича.

— Подарунок брати гріх. А ондатрова — теж подарунок?

Трубка хекнула.

— Не хвилюйтесь, Ельдаре Хомичу! До шапок, шуб і подібного м'якого золота я. не доторкнуся, якраз на них і ловляться злодії при збуті, як ви блискуче показуєте у своїх творах...

— Слухайте уважно, товаришу, — оговтався Ельдар Хомич.

— Громадянине, — підказала трубка.

— Тьху! Так от, громадянине! Покладіть усе на місце і тихенько йдіть із дому. Ви прекрасно знаєте, хоча б з моїх творів, що жоден злочин не залишається безкарним. Спіймають вас швидко, ви самі згадали моє оповідання «Розшук тривав годину...».

—Врешті-решт спіймають, — приречено сказав злодій. — Але не швидко. Жодної помилки, яких припустився рецидивіст з вашого оповідання, я не зробив і, маю надію, не зроблю. Я уважний і вдячний читач, Ельдаре Хомичу!

— Те, що ви чотири хвилини базікаєте зі мною по телефону, вже помилка...

— Вибачте, дорогий Ельдаре Хомичу, абсолютно з вами не згоден! Як було в оповіданні? Поки рецидивіст патякав з обкраденим, той кивком голови підізвав свого колегу, приклав палець до губів і, підтримуючи розмову, напитав записку, щоб колега терміново подзвонив у міліцію з іншого телефону. А ви на дачі один, як палець, цю інформацію я почув із уст Маргарити Петрівни...

— Сліди, так чи так, ви залишите, а потім вас представлять перед очі дружини та дочки!

— Я працював у рукавичках, Ельдаре Хомичу, причім у гумових подвійних. Як ви писали, тонкі рукавички можуть лишати сліди, а інші — ворс чи залишки шкіри... Крім того, я загримований. А прибуду до себе, спалю парик, рукавички і черевики, у мене каблук стоптаний, а це слід...

— А як ви збудете награбоване?

— Мине час, переплавлю золото й срібло, я дещо тямлю у фізиці твердого тіла, змайструю грубенькі каблучки і збуду зубним технікам, як спадщину незабутньої бабусі... От ви шепелявите, можливо, дещиця вашого до вас і повернеться у вигляді вставних зубів...

— Вас спіймають раніше!

— Я продам переплавлені коштовності у Кушці або на Камчатці, і не зараз — мені поспішати нікуди. За номерами асигнацій мене теж не викриють, усе розтринькаю у відпустці, розміняю у перекупок на базарах Криму, Кавказу, Прибалтики, а може, й Середньої Азії. Ага!