— Іменем Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки… Єрмолкіна Бориса… як тебе?

— Євгеновича, — безкровними губами пробелькотів Єрмолкін.

— …Євгеновича… за те, що гад і сволота, за те, що брехав у своїй газеті, як сивий мерин…

— Так, так, — печально кивнув Єрмолкін, — вся справа саме у мерині.

— За співучасть у вбивстві ні в чому не винної людини…

— У вбивстві? — Єрмолкін здивовано розплющив очі. — Я ніколи нікого… Я навіть курку…

— Курку ні, а Шевчука?

— А, Шевчука, — зрозумів Єрмолкін. — Це так. Це, звичайно, якіюсь мірою можна розглядати…

— …до розстрілу, — не слухаючи, продовжував прокурор. — Вирок виконати негайно.

Він спрямував рушницю на Єрмолкіна і, притиснувшись щокою до ложа, зажмурив ліве око.

— Стійте! Стійте! — заволав Єрмолкін. — Стійте! — Він упав на коліна і, простягаючи руки вперед, поповз до Євпраксеїна.

— У чому справа? — невдоволено запитав прокурор, опускаючи рушницю.

— Я боюся, — зізнався Єрмолкін і заплакав.

— А, то ти ще й боягуз, — сказав прокурор. — Тоді, звісно, справа інша. Тоді… — Він звів очі і протяжно забурмотів: — Іменем Російської Радянської Федеративної… розглянувши на відкритому засіданні і порадившись на місці, визначив… у зв’язку з додатково виявленими обставинами… враховуючи боягузтво звинуваченого… попередній вирок відмінити як необґрунтовано м’який. Єрмолкін Борис… як тебе?

— Євгенович, — послужливо підказав Єрмолкін.

— …Євгенович присуджується до пожиттєвого страху з виводом на роботу. Мірою покарання залишити волю як усвідомлену необхідність. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Підсудний, вам вирок зрозумілий?

— Зрозумілий, — понуро одізвався Єрмолкін.

— Ідіть і живіть, якщо вам подобається, — сказав Євпраксеїн, дивлячись на Єрмолкіна з відразою.

35

Вечоріло. Повертаючись додому з роботи, лейтенант Філіпов ішов стомленою ходою людини, обтяженої державними турботами.

Після недавніх дощів було тепло і вогко. Вікна багатьох будинків були розчинені навстіж, з них линули на вулицю звуки людського життя: стукотів молоток, плакала дитина, свистів самовар, чоловік лупцював дружину, і вона верещала. На ґанку якоїсь халупи сидів чоловічок із самокруткою і впевнено розводився п’яним голосом:

— Німець, я тобі скажу, така ж людина, як і ми, тільки що балакає не по-нашому.

— Досить патякати! — почувся суворий жіночий голос із-за рогу. — Ти ще побазікай, посадять тебе за твій довгий язик.

За двома вікнами було особливо гамірно — патефон на все горло виспівував «Кукарачу», там танцювали. Перед цими вікнами лейтенант Філіпов мимоволі затримався. Миготіли святкові сукні місцевих дівчат і військова форма командирів тимчасово розквартированої в місті артилерійської частини. «Що ж, — по-батьківському подумав Філіпов, — нехай люди розважаються». Зіпершись на гостре верхів’я штахетника, він дивився у розчинені вікна, і раптом його пойняла несподівана заздрість до цього чужого швидкоплинного життя, яке було йому недоступне.

У перші дні війни він познайомився в клубі з дівчиною Наталею. Вона з матір’ю незадовго перед цим приїхала до якихось своїх родичів з Бреста, де її батько служив командиром чогось там. Тепер вони тут застряли, а від батька не було ні слуху ні духу. І Наталя, і її мати подобались лейтенантові своєю інтелігентністю. Мати була вчителькою, а Наталя майбутньою вчителькою — перейшла на третій курс педінституту. Двічі він гостював у них, пили чай з мармеладом і говорили про війну. Мати розпитувала лейтенанта про те, про се і раптом запитала, чому він тут, а не на фронті.

— Ви, напевне, в резерві? — поцікавилась вона.

— Так, щось подібне до цього, — відповів він, знітившись. На щастя, вона, здається, не розрізняла родів військ. Він намагався виглядати вихованим юнаком, лікті на стіл не ставив, рибу ножем не різав, не цокав ложкою в склянці і чай пив маленькими ковтками.

Через кілька днів після цього, вийшовши з дверей своєї Установи на обідню перерву, він зустрів Наталю, котра випадково саме в той час проходила мимо. Привітались, і він пішов з нею поруч, розпитував, що вона збирається робити сьогодні увечері. Не відповівши, вона запитала, вочевидь хвилюючись:

— Ви тут служите?

— Так, — сказав він недбало. — А що?

Він міг би й не питати. Він уже не раз помічав, як люди, подібні до Наталі, ставляться до його колег. І йому раптом стало незручно, що він служить саме тут, а не в якомусь іншому місці. Та він зробив вигляд, що не зрозумів Наталиного сум’яття, і ніби між іншим запитав: «А що?»

— Нічого, — сказала Наталя квапливо, — я просто так запитала.

Того вечора вона виявилась зайнятою, а його наступного дня послали заарештовувати Чонкіна. Коли ж він повернувся з цієї довготривалої операції і прийшов до Наталі, то дізнався, що вона разом з матір’ю покинула Долгов і виїхала в невідомому напрямку.

За розчиненим вікном змінили платівку. Томливий голос жалібно виводив:

Утомленное солнце
Нежно с морем прощалось,
В этот час ты призналась,
Что нет любви…

У такт музиці погойдувались пари. У цигарковому диму вони повільно пливли, наче риби в акваріумі. На офіцерах блищали ремені нових портупей. І лейтенантові раптом страшенно захотілося теж бути таким, як оці хлопці, простим і відвертим, не наганяти жаху на інших і самому не боятися, танцювати з пітною пругкою дівкою, цілуватися десь у темних сінях, натикаючись на коромисла й відра, а потім з покусаними губами піти і хай навіть загинути за Вітчизну, за Сталіна, за Наталю, за цю дівку або й зовсім ні за що. «Та як же це? — спохопився він подумки. — Звідкіля в мене такі настрої? Так, нас не люблять. Так, нас бояться. Але ж комусь потрібно все це робити», — умовляв він сам себе, в глибині душі підозрюючи, що якраз цього не треба було б робити ніколи нікому.

Неохоче відірвався він од чужого паркану, од чужих хмільних веселощів і пішов далі.

36

Печаль перейшла в тривогу. Лейтенантові раптом здалося… ні, не раптом, а якось поступово зароджувалося в ньому і посилювалось відчуття, що за ним хтось стежить. Ні, він не чув за собою чиїхось кроків чи дихання, але в ньому міцніло абсолютно незаперечне відчуття, що чийсь пронизливий погляд пече йому потилицю. Звичайно, він розумів, що цього бути не може. Погляд не є чимось матеріальним, тобто аж ніяк пекти не може. І все-таки…

«Це просто якась нісенітниця, — сказав він собі, відчуваючи непереборне бажання озирнутися, але не підкоряючись йому. — Ніхто не наважиться за мною стежити». І все-таки, пройшовши іще кілька кроків, він не стримався, зупинився й озирнувся. Нікого позаду не було. Лейтенант продовжував свій шлях. «Зі мною щось коїться, — подумав він. — Схоже, що я занедужую».

Так, це не вперше йому здавалося, що за ним стежать. Тобто бувало по-різному. Іноді, навпаки, здавалось, що всі його дуже люблять. Особливо після того, як став лейтенант начальником Тих, Кому Слід, на кожному розі стрічався він з проявами народної любові. На вулиці незнайомі люди вклонялись, а іноді навіть скидали шапки.

У будь-якому приміщенні, у будь-якому місці, у будь-який момент він міг сісти, не озираючись, знаючи, що стілець позаду вже кимось підставлений. З повагою ставилась до лейтенанта місцева творча інтелігенція. Місцевий художник Шутейников подарував йому свою картину «Трактористи», а поет Серафим Бутилко надіслав вирізку з газети зі своїм віршем «Дума про вождя». Любили Філіпова й голови колгоспів. Наприклад, один із них, Максим Петрович Шилейко. Варто було запитати (тітка просила), чи не можна в Шилейковому колгоспі «Маяк» виписати поросятко (звичайно, тільки за гроші і в найзаконніший спосіб), як Шилейко вже наступного дня сам особисто привіз у мішку порося пудів на півтора і дав розписатися на якомусь папірці, згідно з чим лейтенант оплатив вартість цієї тварини — один карбованець п’ятдесят шість копійок. (Лейтенант потім міркував, що все-таки колгоспникам у нас живеться непогано, якщо таких кабанів можуть виписувати по зовсім низькій ціні.)