Борисов покірно схилив голову.

33

Час нам зобразити і свою птицю-тройку. Та де ж її візьмеш? Нехай заміною їй буде крита полуторка з військовим номером на бортах. Вона метляється по всіх дорогах у межах розташованого на території області військового округу. Коли мчить вона пустельною дорогою, з полуторки долинає вищання поросят і несамовите куряче кудкудакання. Екіпаж полуторки, що складається з трьох осіб, не рахуючи шофера, чимось нагадує концертну бригаду, котра обслуговує віддалені від центру населені пункти. Вистави, які дає ця бригада, і схожі на концерти, або, точніше, на короткі драматичні спектаклі з одним і тим же фіналом. Та це не концертна бригада, це виїзна колегія Військового трибуналу, це трійка. Попереду поруч із шофером сидить голова, полковник Добренький, приємний на вигляд чоловік із сизим носом на повновидому обличчі. Микола Спиридонович життєлюб. Любить пити горілку, «шуткувати», «співать пісень», небайдужий до жіночої статі. «Худих не люблю, — каже він. — Люблю таких, шоб було за шо вчепиться». До підсудних ставиться по-батьківськи, часто називає їх не підсудними, а синками. «Ну шо ж ти, синку, я бачу, Батьківщина тебе зростила, виховала, а ти її зрадив, як отой Іуда за тридцять срібняків». І вирок у двох варіантах: розстріл або штрафна рота. І схоже, що вироки ці не залишають ніякого сліду в душі Миколи Спиридоновича. Увечері того ж дня, якщо трапиться хороша, «душевна» компанія, він із задоволенням вип’є, закусить і заведе:

Ой ти, Галю, Галю молодая…
Підманули Галю, забрали з собою…

При цьому він диригує підспівувачами, підморгує і невдоволено морщиться, коли хто фальшивить.

У критому кузові на лавці спиною до кабіни сидять колеги Добренького: два похмурих типи Целіков і Дубинін. Тут же на підлозі підстрибують мішки. Мішок борошна, мішок гороху, мішок картоплі. І мішки з живністю: з поросям, з курми, з гусьми.

Бригада роз’їжджає по території військового округу із завданням «оперативного здійснення соціалістичної законності в умовах воєнного часу». Вона судить дезертирів, самострілів та інших військовозобов’язаних, що ухиляються від священного обов’язку захисту Вітчизни. Ще оперативніше всіх цих людей можна було б розстрілювати на місці без суду, але тоді де б члени трибуналу брали картоплю, борошно, поросят і все інше? А через це все доводиться затримуватись то в одній місцевості, то в іншій. І ніяк до Долгова дістатися не можуть.

Але ось уже начебто їдуть.

Їдуть! Їдуть! Чи не так і ти, Русь… а втім, таке, здається, хтось уже писав.

А назустріч полуторці, лишаючи позад себе хмару куряви, птахом летить ЗІС-101, і земляк Добренького, товариш Худобченко, одвертаючи текст від шофера і від консультанта Пшеничникова, що сидить поруч, знайомиться з документом, врученим йому в Долгові Борисовим.

«…Як чесний комуніст, вважаю своїм обов’язком довести по вашого відома, що в нашому районі ідейно-виховна робота серед населення перебуває на загрозливо низькому рівні…

…такий собі Чонкін при допомозі своєї коханки Бєляшової…

…оперативну групу із семи чоловік під командуванням лейтенанта Філіпова…

…тільки з допомогою військової частини вдалося…

…наслідки чого й донині викликають нездоровий інтерес серед відсталої частини населення району і породжують різноманітні чутки… начебто капітан Миляга… Усе це, без сумніву, негативно позначається на авторитеті органів… як і багато комуністів району, вважаю необхідним провести ретельне… і зміцнити партійні кадри…»

Тим часом полковник Добренький і товариш Худобченко наближалися один до одного зі швидкістю, що дорівнювала сумі швидкостей їх машин. І ось уже ЗІС-101 та полуторка порівнялися і зупинились, перегородивши всю дорогу. Добренький вистрибнув з машини, а Худобченко поманив його пальцем.

— Куди прямуєш, козаче? — запитав Петро Терентійович, доброзичливо дивлячись на запухле від пиятики обличчя полковника.

— Дезертира їдемо судити, Петре Терентійовичу, — шанобливо відповів Добренький.

— Дезертира? — звів брови Худобченко. — Чи ж не Чонкіна?

— Чонкіна, — кивнув полковник, дивуючись, що сам товариш Худобченко чув таке непримітне прізвище.

— Ага… так… — задумливо бурмотів Худобченко, озираючи опасисту фігуру свого земляка. — Ось шо, козаче, ти зараз туди не їзди. Справа Чонкіна відкладається. Там скоро діла будуть серйозніші. Так шо повертай голоблі. Пойняв?

— Пойняв! — виструнчився Добренький.

— Ото й харашо, — сказав Худобченко і знехотя підняв свою пухку руку, з одного боку, ніби вітаючи полковника, а водночас даючи знак шоферові рухатися далі.

34

Одразу ж після бюро Єрмолкін мав намір повернутися в редакцію, але дорогою його перехопив і затягнув до себе додому Сергій Никанорович Борисов. Там, запропонувавши гостеві випити й закусити, Борисов довго й плутано розводився про те, що в районі не все гаразд, що негаразди ці починаються від самого верху і що партійна преса зобов’язана врешті-решт зайняти позицію чітку й непримиренну. Якщо подивитись на те, що відбувається, чесно й неупереджено, пояснював Борисов, то ми побачимо, що справи в районі просуваються не настільки благополучно, як це зображується на сторінках «Більшовицьких темпів». На сторінках тихо та любо, а в житті кояться справи, з одного боку, незрозумілі, а з іншого, — надзвичайно вміло кимось організовані. І в цій ситуації кожен має визначитись і визначити власне ставлення до того, що зараз відбувається.

— Врахуй, Борисе, — натякав Сергій Никанорович, — у житті кожного партійця бувають хвилини, коли треба зробити вибір: або — або, на того скакуна поставити чи на іншого.

Уся ця розмова залишила в душі Єрмолкіна відчуття гидливості й тривоги, а згадка про коня й зовсім вибила його з колії.

— Я все зрозумів, — сказав Єрмолкін Борисову. — Все буде зроблено, як ви бажаєте, — додав він, хоча й сам не розумів, що говорить, що обіцяє, що саме буде зроблено.

У пригніченому настрої Єрмолкін вийшов від Борисова і повертався до себе в редакцію, коли уздрів картину, що вразила його.

Прихилившись до стіни громадської вбиральні, стояла худа жінка, босоніж, в самій спідній сорочці. Вітер задирав поділ комбінації, відкриваючи гострі й сині від холоду коліна. Покірно дивлячись на спрямовані на неї дві цівки мисливської рушниці, жінка боязко, але наполегливо казала:

— Пашо, прошу тебе, скоріше, мені холодно.

— Нічого, — відповідав прокурор Євпраксеїн, — на тім світі нагрієшся. Там тебе чорти на пательні зігріють. — Він перехопив рушницю зручніше, приклався щокою до ложа. — Іменем Російської Радянської Федеративної…

— Павле Трохимовичу, — торкнув його за рукав Єрмолкін.

Не опускаючи рушниці, Павло Трохимович покосував згори донизу на Єрмолкіна, ніби намагаючись зрозуміти, звідкіля з’явилась оця перешкода.

— Що вам потрібно?

— Ви хочете її розстріляти?

— А у вас є заперечення?

— Ні, ні, що ви! — квапливо запевнив Єрмолкін. — Справа, як то кажуть, сімейна. Я зі своєю дружиною також ось… злегка, як то кажуть, погиркався. Тільки…

— Що тільки?

— Чи не могли б ви розстріляти й мене?

— Тебе? — прокурор опустив рушницю й уважно поглянув на Єрмолкіна, можливо, намагався зрозуміти, чи варто витрачати порох на такі дрібниці.

— Так, мене, — підтвердив Єрмолкін. — Тому що рано чи пізно мене все одно… А мій син, йому три з половиною роки. Тобто взагалі він зараз на фронті…

— Зрозуміло, — обірвав прокурор. — Ставай до стінки. А ти, — сказав він дружині, — йди додому. Та одягнися, а то ходиш, мов повія, в самій сорочці. Ставай на її місце.

Єрмолкін став і, задерши голову, притиснувся потилицею до мокрої стіни. Він уявив собі, як з двох цівок зараз вирветься полум’я, і, не бажаючи на таке дивитися, заплющив очі. Він не бачив, як прокурор зводив рушницю, він тільки чув, як той декламував чітко й виразно: