Відновив «мерином», ще раз прочитав і…

Катя прасувала на кухні чоловікові білу сорочку, коли почула нелюдський крик. Вбігши до кімнати, вона побачила чоловіка в неприродній позі. Повільно сповзаючи на підлогу, він смикав ногами, бився головою об спинку стільця і, вирячивши очі, репетував так, наче два десятки скорпіонів уп’ялися в нього з усіх боків.

— Борисе! — вигукнула Катя, кидаючись до чоловіка і термосячи його за плечі. — Що з тобою?

Борис волав, продовжуючи сповзати. Вона схопила його попід руки і тягла до себе, намагаючись втримати на стільці. При всій зовнішній миршавості він виявився дуже важким. Нарешті їй вдалося надати його тілу стану нестійкої рівноваги.

— Ти посидь, — сказала вона, притискуючи його плечі до спинки стільця, — я зараз.

Вона принесла кварту води. Борис Євгенович жадібно вхопив кварту і, цокаючи об неї зубами, розпліскуючи воду на груди, зробив кілька судомних ковтків і наче трохи заспокоївся: відкинув голову на спинку стільця, буцім готувався до того, що його голитимуть, відкрив рота й закотив очі.

— Борисе! — лагідно сказала Катя. — Скажи мені, що з тобою?

— Там, — не міняючи пози, Єрмолкін зігнутим пальцем вказав на газету, — там… Прочитай сама… те, що підкреслено.

— «Вказівки товариша Сталіна, — прочитала Катя, — для всіх радянських людей…»

Єрмолкін слухав, прикривши очі, наче від яскравого світла. Він напружено чекав цього злощасного слова, сподіваючись, що Катя прочитає його так, як воно мало звучати насправді.

— «…стали мерином мудрості і глибокого…»

— Досить! — Єрмолкін схопився і з невластивою для нього енергією заметався по кімнаті.

Вона стежила за ним розгублено.

— Ти ж сам просив…

— Я нічого не просив! — продовжуючи бігати, він заткнув пальцями вуха. — Я нічого не хочу навіть слухати.

Вона знову взяла газету, прочитала не лише підкреслені, але й кілька рядків до і після. Вона читала повільно, ворушачи губами. Він підбіг до неї і вирвав газету.

— Борисе! — вигукнула вона. — Я не розумію, чим ти так схвильований?

Він зупинився наче вкопаний.

— Як не розумієш? — Повернувся до грубки. — Вона не розуміє! — Повернувся знову до дружини і запитав по складах: — Що ти не ро-зу-мі-єш? Ти бачиш, що тут написано? Це ж цілковита нісенітниця. Вказівки стали мерином. Мерином, мерином, мерином…

Він пожбурив на підлогу газету і схопився за голову.

Катя дивилася на нього зі співчуттям і розгублено. Вона дійсно не розуміла. Зважаючи на вади свого жіночого розуму, вона гадала, що фраза, котра зняла таку бурю в душі її чоловіка, не більша нісенітниця, ніж все решта.

— Але, Борисе, — сказала вона м’яко, — мені здається…

— Тобі здається! — заволав він. — Їй здається! Що тобі здається?

— Мені здається, — сказала вона тихо, намагаючись не збурювати його гніву, — можливо, це не така вже й дурниця. Ти пам’ятаєш, у фізиці одиниця потужності вимірюється кінською силою. А мудрість товариша Сталіна, можливо, вимірюється…

— Мерином? — підказав Єрмолкін.

— Еге ж, — кивнула вона з посмішкою. — Ну, може, не одним, а двома, трьома.

— Ха-ха-ха! — голосно розсміявся Єрмолкін. Він сміявся істерично й нестримно, так само, як щойно плакав. І раптом зупинився й вирячив очі.

— Дурепа! — сказав він тихо. Вона відсахнулася, наче від удару.

— Як?

— Дурепа! Дурноверха! У твоїх курячих мізках сто меринів глупоти.

— Борисе, — мовила вона докірливо, — я ждала тебе стільки років.

— І даремно, — заверещав він. — Все через тебе, через твого доходжалого синочка.

— Борисе!

— Що «Борисе»? Один раз за всі роки дозволив собі, і ось… Ні, треба щось робити.

Він скинув з себе піжаму, пожбуривши в різні боки верхню й нижню її половини. Одягнув свій звичайний костюм. І, обізвавши ще раз дружину дурепою, проклинаючи себе за те, що піддався слабкості й вирішив провідати сім’ю, кинувся геть із дому.

В єдиному на все місто газетному кіоску «Більшовицькі темпи» були вже розпродані. Про всяк випадок Єрмолкін зазирнув на пошту і там дізнався, що передплатникам розіслано всі примірники, а один, як завше, одіслано до Москви, в бібліотеку імені Леніна.

14

Що було далі, різні люди розповідають по-різному.

Згідно з однією версією, Єрмолкін вдався до відчайдушної і по-своєму безприкладної спроби вилучити й знищити весь тираж зі злощасним «мерином». З цією метою він начебто обійшов усіх передплатників, котрі проживали в межах міста Долгова, і об’їхав усіх, що проживали за межами. Він відвідав також районну бібліотеку, кабінет партійної освіти, всі червоні кутки колгоспів, радгоспів, підприємств місцевої промисловості. Деякі примірники він викупив (іноді за великі гроші. В одному випадку називають навіть суму в сто карбованців), деякі випросив задарма, а деякі вкрав. У результаті йому вдалося зібрати весь тираж, крім одного примірника, якраз того, що був відправлений у бібліотеку імені Леніна. Після цього Єрмолкіна, кажуть, стали мучити кошмари. Він уявляв собі, що там, у бібліотеці, цей номер негайно прочитають і одразу дадуть знати Куди Слід, а Звідтіля (в Москві все близько) може дійти й до самого Сталіна. І кажуть, що Єрмолкіну начебто щоночі снився один і той самий сон: Сталіну приносять газету з «мерином», підкресленим червоним олівцем. Сталін читає написане, Сталін палить люльку, Сталін спокійно запитує:

— Хто вчинив це шкідництво, цю ідеологічну диверсію?

І хтось із найближчих співробітників вказує Сталіну на останню сторінку газети, де зазначено «ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР Б. ЄРМОЛКІН».

Тоді товариш Сталін дає короте розпорядження, яке швидко спускається по інстанціях, досягає місцевих органів, вночі з воріт виїжджає критий автомобіль під назвиськом «чорний ворон», зупиняється перед входом до редакції, і ось уже ковані чоботи гупають коридором.

— А-а-а! — кричав уві сні Єрмолкін і прокидався од власного ж крику в холодному поту.

За іншою версією, Єрмолкін не дібрав двох примірників: крім відправленого в бібліотеку імені Леніна, ще й того, який виписувала місцева Установа, і ініціатива надсилання «чорного ворона» виходила не од Сталіна, а від самої цієї Установи, тобто не згори, а знизу.

Згідно з версією номер три, Єрмолкіну не вдалося зібрати жодного примірника, весь тираж негайно пішов у діло — на самокрутки, на розпал, на обгортку оселедців (які саме тоді видавалися по картках замість м’яса) і за своїм головним призначенням, для чого, власне кажучи, люди і передплачують пресу. Згідно з цією версією, «мерина» читачі просто-напросто не помітили, тому що газету «Більшовицькі темпи» в Долгові не читав ніхто ніколи.

Четверта версія стверджує, що всі читали, всі помітили «мерина», але, як і дружина Єрмолкіна, вирішили, що тепер так і належить. І тільки два Мислителі три дні вперто сперечалися, намагаючись зрозуміти, що б це означало, і будували з цього приводу найфантастичніші здогади.

Отже, версії різні. Але всі вони закінчуються нічними кошмарами Єрмолкіна, приїздом «чорного ворона» і придушеним криком: «А-а-а!..»

Достеменно відомо, що з часом Єрмолкін заспокоївся. І, можливо, навіть вирішив, що все минеться. І саме в цей час трапилася йому надіслана в газету замітка анонімного автора.

«ЧИ МОЖЕ МЕРИН СТАТИ ЛЮДИНОЮ?»

На поставлене питання автор відповідав ствердно. Він наводив уже відомі читачеві докази про безприкладну працьовитість коня. «А що в нього немає пальців, — застерігав він можливі заперечення, — так це свідчить тільки про те, що він не може, звісно, стріляти з гвинтівки чи грати на музичних інструментах, але на здатності його до абстрактного мислення цей недолік позначитись не може». На цьому автор не зупинився. Він пішов далі. Він ставив питання гостріше: в яку людину може перетворитися працьовитий кінь — в нашу чи не нашу? І стверджував, що коли кінь працює в умовах нашої системи, то і в людину він перетвориться, безсумнівно, нашу.