Розмірковуючи так, він не помітив по дорозі ні дерев’яного містка, ні тину, ні блакитної лавки, але все ж якимось чином опинився перед своїм будинком і одразу впізнав його. «Як же я його знайшов? — здивувався Єрмолкін і сам собі відповів: — Так, напевне, кінь знаходить дорогу додому. Йде, ні про що не думаючи, і ноги самі доводять його до місця. Тьху! — з серцем сплюнув Єрмолкін. — Далися мені ці коні!..»

Увійшовши в дім, він побачив за столом, накритим квітчастою скатертиною, немолоду, виснажену жінку в темному ситцевому платті. Відставивши убік чашку з чаєм, жінка дивилася на пришельця здивовано й розгублено. Жінка ця схожа була на дружину Єрмолкіна, але виглядала значно старшою, ніж він уявляв. Він навіть подумав, що це, можливо, зовсім і не дружина, а теща приїхала з Сибіру, але жінка кинулася до Єрмолкіна, скрикнула: «Борисе!» (він пригадав, що саме вона, його дружина, завжди вимовляла його ім’я з наголосом на першому складі) і повисла на шиї, чого тещі, як правило, не роблять. Притулившись до його грудей обличчям, вона плакала і белькотіла щось незрозуміле, але він втямив, що вона докоряє йому за надто довгу відсутність.

— Ну-ну, — заспокоював він, поплескуючи її по кістлявій спині, — ти ж знаєш, у мене останнім часом було багато роботи.

— Останнім часом, — схлипувала вона, — останнім часом. За цей час я могла померти.

— Ну навіщо ж так. — М’яко відсторонивши дружину, він зазирнув до сусідньої кімнати, котра була, наскільки він пам’ятав, дитячою. Але нічого дитячого, тобто ні ліжечка, ні іграшок, ні самої дитини, не вгледів. Борис Євгенович повернувся до дружини.

— А де ж наш… — намагаючись пригадати ім’я сина, він пожував губами, — а де ж наш… карапуз?

Дружина витерла сльози коміром плаття, поглянула на Бориса Євгеновича довгим запитливим поглядом і раптом, здогадавшись про щось, запитала:

— А як ти думаєш, скільки років нашому карапузу?

— Три з половиною, — сказав Єрмолкін, але тут же й засумнівався. — Хіба ні?

— Нашого карапуза, — повільно мовила дружина, — вчора… — вона судомно сковтнула, — взяли на фронт… — І знову заплакала.

— Нісенітниця якась, — пробурмотів Єрмолкін. — Таких маленьких в армію…

Він хотів сказати, що таких маленьких в армію не беруть, але спохопився, почав рахувати і вирахував, що син його народився в рік смерті Леніна, тому й отримав ім’я Ленж, що означало Ленін Живий (вдома його ласкаво звали Ленжиком). Отже, зараз Ленжикові… Єрмолкін відняв від сорока одного двадцять чотири… Сімнадцять… Так, сімнадцять років.

Та як же це трапилося? Єрмолкін машинально засунув руку до кишені й намацав щось липке. Він це липке витяг. Два куплених ним на ринку півники-льодяники злиплися з глиняним півником. Єрмолкін жбурнув їх до грубки. Але звідкіля він узяв, що Ленжикові три з половиною? Саме стільки було йому, коли вони приїхали в Долгов і коли Борис Євгенович зайняв пост відповідального редактора «Більшовицьких темпів». Тоді він був і редактором, і коректором, і складачем. А потім організація друкарні, робота з сількорами, колективізація та інші цікаві події. І треба було пильнувати, щоб не припуститися політичної помилки. Єрмолкін все більше й більше часу проводив у редакції, сидів за столом, палив дешеві цигарки, пив чай вприкуску і водив своїм доскіпливим олівчиком по шорстких рядках, перетворюючи верблюдів у кораблів пустелі, а ліси в лісові масиви чи в зелене золото. Попервах він іноді приходив додому пізно вночі або навіть вдосвіта з блудливим виглядом, наче від коханки, і йшов пізно, коли дружина була вже на роботі, а син у дитячому садку. Але відвідини його ставали все символічнішими, все частіше ночував він просто в кабінеті, скорчившись на незручному шкіряному дивані, аби вранці, квапливо промивши очі, знову засісти за звичне своє заняття, яке поступово з обов’язків перетворилося в непогамовну пристрасть. Тепер здавалося: одірви його од цього шорсткого паперу, од цих нерівно, наче криві зуби, складених літер, він затужив би, як тужать за коханою жінкою та за Вітчизною або ще за чимось таким же високим, і вмер би від цієї безконечної туги. Звичайно, коли б його запитати, він сказав би, і, напевне, щиро, що служить Батьківщині, Сталіну чи партії, але насправді служив він цій своїй дрібній пристрасті калічити і спотворювати слова до невпізнання, а також вишукувати і передбачати можливі політичні помилки.

Зараз у душі Єрмолкіна щось перевернулося, і він, можливо, вперше стривожився: на що витрачено чотирнадцять літ єдиного і неповторного його життя на цій землі? Ні, сказав він самому собі, так далі тривати ие може, робота роботою, служіння високим ідеалам також справа хороша, але ж треба хоча б трішки часу залишити й для себе.

— Ось що, мила… — звернувся він до дружини.

— Мене звати Катя, — сказала вона.

— Так, звичайно, я пам’ятаю, — злукавив Єрмолкін. — Ось що, мила Катю, я вважаю, що нам треба змінити спосіб життя. Я надто запрацювався. Давай сьогодні ж щось придумаємо.

— Що придумаємо? — запитала Катя.

— Ну, як люди взагалі проводять вільний час?

— Як? Ну, наприклад, у кіно ходять, — сказала вона з готовністю.

— У кіно? — пожвавішав Єрмолкін. — Гаразд. Ходімо в кіно.

У Будинку культури залізничників було жарко. Сиділо багато військових і евакуйованих. Показували кращий фільм всіх часів і народів «Броненосець “Потьомкін“». Стрічка була стара, шипіла і рвалася. Показували одним апаратом, після кожної частини вмикали світло. Після третьої частини з’явилися контролерші й почали перевіряти квитки. Після четвертої частини Єрмолкін заснув — далася взнаки багатолітня втома. Час від часу він прокидався і витріщав очі на екран, на якому когось жбурляли за борт. Засинав і знову прокидався, і знову когось жбурляли за борт.

Потім, уже вдома у ліжку, він знову засинав, і прокидався, і слухав безконечну розповідь дружини, як вона жила всі ці роки, як ростила Ленжика, як у нього прорізалися перші зубки, як він хворів на кір та скарлатину, як пішов до першого класу і приніс перші оцінки, як вступив у піонери і в комсомол. І, знову засинаючи, Єрмолкін думав, як добре, що він у себе вдома і лежить не сам-один, а з дружиною, і не на голому дивані, а на пуховій перині, на хрусткому від крохмалю простирадлі. І він вдячно думав про дружину, що вона його за ці роки не покинула, і вдячно думав про себе, що він вчасно отямився і повернувся до неї.

Але довга звичка спати на казенному дивані не минула безслідно, і вранці Єрмолкін, розплющивши очі, довго не міг зрозуміти, де перебуває і хто лежить поруч із ним. Потім усе згадав і посміхнувся.

Згодом він встав, одягнув смугасту піжаму (з вечора приготовлена дружиною, вона висіла на бильці стільця), взув капці, пішов до поштової скриньки і витяг з неї всі газети, які передплачував, у тому числі й свої рідні «Більшовицькі темпи».

Власне кажучи, він розпочав свій день, як звичайно, як розпочинав його усі чотирнадцять літ своєї журналістської діяльності. Але принципова різниця полягала в тому, що сьогодні він узяв читати свою газету не як редактор, а як звичайна благополучна людина, котра має звичай зранку, перш ніж братися за виконання своїх повсякденних обов’язків, у спокійній домашній обстановці за склянкою чаю ковзнути по рядках неуважним поглядом і відзначити, що у світі відбуваються такі й такі події.

Отже, він почав ковзати поглядом по рядках і розпочав з передовиці. Але недовго йому вдалося зображувати з себе звичайного читача. Поступово над читачем взяв гору редактор. Далася взнаки багаторічна звичка, і, одірвавшись од чаю, він почав ложечкою водити по рядках, автоматично відзначаючи, скільки разів трапиться слово «Сталін», чи правильно розставлені коми та крапки, чи тим шрифтом набрано статтю і взагалі, чи все гаразд, і раптом…

Їй-богу, не хочеться далі писати, рука не піднімається і перо випадає з рук.

«Вказівки товариша Сталіна, — прочитав Єрмолкін, — для всього народу нашого стали мерином мудрості і глибокого осягнення об’єктивних законів розвитку». Єрмолкін нічого не втямив і знову прочитав. Знову не втямив. Слово «мерином» чимось йому не сподобалось. Він відкинув ложечку, взяв олівець і, поставивши на берегах газети спеціальні значки, що означали вставку, замінив це слово «тягловою одиницею кінського поголів’я». Прочитав усю фразу в новій редакції: «Вказівки товариша Сталіна для всіх радянських людей стали тягловою одиницею кінського поголів’я мудрості і глибокого осягнення об’єктивних законів розвитку суспільства». У новому вигляді фраза зрозумілішою не стала.