Він і далі відтручував упертого сусіда плечем і вже цілком заволодів одним рогом. Тепер вони тягли корову в різні боки, що їй було легше витримати в результаті рівнодії сил.

Настала вирішальна хвилина. Чонкін штовхав Гладишева лівим плечем, Гладишев відповідав йому правим.

Натовп, налягаючи на тин, затамував подих. Афродіта, перемінивши цицьку, продовжувала годувати Геракла. Було тихо. Тільки чулося важке сопіння воюючих сторін і байдужі зітхання корови, яка й далі прагнула з’їсти той симпатичний кущ недорозвинутого гібрида.

У натовпі мовчали, напружено чекаючи подальшого розвитку подій.

— Чуєш, армієць, а ти йому в око, — несподівано голосно порадив Плечовий.

Хтось хихикнув, але негайно й замовк.

— Ой жінки, замружте очі, зараз буде вбивство! — пронизливо закричала Зінаїда Волкова.

Її чоловік, який стояв неподалік, почав крізь натовп пробиратися до дружини.

— Буде вбивство, буде вбивство, буде вбивство, — гарячково, ніби повторюючи заклинання, бурмотіла вона.

Нарешті рахівник дістався до жінки, відсунув, звільняючи собі простір, Нінку Курзову, неквапно, ґрунтовно розмахнувся і єдиною своєю рукою врізав Зінаїді такого ляпаса, що без сторонньої підтримки вона навряд чи втрималася б на ногах. Зінаїда, мовчки схопившись обома руками за щоку, стала вибиратися з натовпу, а рахівник, повернувшись до Плечового, спокійно пояснив свій вчинок:

— Скільки разів казав їй: «Не лізь, куди не просять». Он коли Колька Курзов з клюквинським Степаном побилися, то теж дивилася і охкала, а її в свідки записали. Так суддя викликав її до столу, а вона одразу й знепритомніла, заледве відкачали.

— А ти її зовсім прибий, — весело порадив Плечовий. — Щоб і в суд звати нікого було.

— Убили! — вибравшись нарешті з натовпу, не своїм голосом заволала Зінаїда і, так само обома руками тримаючись за щоку, рвонула селом.

Озирнувшись на її крик, Чонкін і Гладишев одночасно розслабили пальці. Корова це відчула, махнула головою, і суперники, заскочені зненацька такою підступністю, полетіли в різні боки.

Не чекаючи іншої нагоди, корова миттю змахнула під самісінький корінь останній кущ незвичайного гібрида й неквапно запрацювала щелепами.

Гладишев, ставши рачки, мов заворожений, стежив за коровою.

— Матінко! — пристрасно простяг він до неї руки і на колінах рушив уперед. — Сонечко, віддай, будь ласка!

Прицмокуючи, зітхаючи і насторожено косуючи на Гладишева, корова відступила назад.

— Оддай! — Гладишев, не встаючи з колін, тягся до коров’ячої морди. У якийсь момент з розтуленої пащі майнув на мить зіжмаканий хвостик шдосу, Гладишев рвонувся до нього, але корова тієї ж хвилі зробила глибокий ковток і останній кущ чудесного гібрида назавжди зник у її бездонному шлункові. Подолавши секундне заціпеніння, Гладишев зірвався на ноги і з диким виттям кинувся до себе в хату.

Тоді підвівся з землі і Чонкін. Ні на кого не дивлячись, обтрусив він од пилюки штани, однією рукою взявся за ріг, а другу стис у кулак і щосили вдарив корову по морді. Корова смикнула головою, але надто не впиралася, і Чонкін потяг її до хліва, гукнувши Нюрі, щоб побігла вперед відчинити ворота.

— І це все, — жалкуючи, сказав Плечовий, але помилився.

У цей час на ґанок розпатланий, з безтямними очима вискочив Гладишев. У руках він тримав берданку шістнадцятого калібру. У натовпі охнули.

— Я казала, що буде вбивство, — почувся голос Зінаїди, яка повернулася саме вчасно.

Гладишев скинув берданку до плеча і націлив на Чонкіна.

— Ваню! — розпачливо скрикнула Нюра. Чонкін озирнувся. Він стояв, учепившись пальцями в коров’ячі роги, і дивився просто в націлену на нього цівку берданки. Він наче заціпенів, неспроможний зрушити з місця.

«Попити б», — майнула дурнувата думка. Чонкін облизав губи.

Сухо клацнув курок, наче зламали гілку. «Усе», — подумав Чонкін. Але чого йому не боляче? Чому він не падає? Чому Гладишев знову зводить курок? Знову цокнуло. І раптом пролунав гучний, тверезий і поміркований голос Афродіти:

— Дурник ти, дурник! Куди стріляєш? І чим стріляєш? Ти ж весь порох давно перевів на добрива.

Натовп зашумів. Гладишев ще раз звів курок, зазирнув у цівку і, переконавшись, що там порожньо, хряснув рушницею об землю, сів на ґанку і, обхопивши голову руками, гірко заплакав.

Чонкін усе ще стояв, учепившись пальцями в роги, наче приклеївся. Підійшла Нюра, поклала руку йому на плече.

— Ходімо, Ваню, — сказала вона ласкаво.

Він відчужено дивився на Нюру, не розуміючи, що вона хоче.

— Додому, кажу, ходімо! — гукнула Нюра наче глухому.

— А, додому, — він похитав головою, знову усвідомлюючи те, що відбувалося. Вони взялися, він — за один ріг, Нюра — за другий, і потягли геть корову, яка, наївшись, зовсім принишкла.

А на ґанку плакав Гладишев. Він плакав гучно, вголос і, заголивши вкритий білявою шерстю живіт, витирався подолом подраної майки.

Чонкін не витримав і, кинувши корову на Нюру, повернувся до поваленого ворога.

— Чуєш, чи що, сусіде, — сказав він, доторкнувшись носком свого черевика до чобота Гладишева. — Ти, теє… нічого, ти надто не переживай. Я, теє, війна закінчиться, на той рік білізуюся і тоді шдосом цим і твій город засадимо, і Нюрчин.

На знак примирення він доторкнувся до плеча Гладишева. Гладишев сіпнувся, загарчав, схопив простягнуту руку і хотів вкусити, але Чонкін вчасно вирвався й одскочив. Стоячи віддалік, він дивився на селекціонера з побоюванням і жалем, не знаючи, як бути далі.

Підійшла і накинулася на Чонкіна Нюра:

— Ох ти, лишенько моє, та кого ж ти вмовляєш і кого жалієш? Він тебе жалів, коли з берданки цілив? Він тебе вбити хотів!

— Ну так що, що хотів? — сказав Чонкін. — Бачиш, як чоловік убивається? Ти вже, Матвійовичу, не той… — він переступив з ноги на ногу, але наблизитись не наважився.

У неділю на колгоспному ринку міста Долгова був затриманий літній чоловік у довгому брезентовому плащі й облізлому танкістському шоломі. Танкістом він, звісно, не був і не видавав себе за танкіста, а голову й інші частини свого тіла покривав, як і всі решта людей, тим, що вдавалось дістати при нагоді. У країні не вистачало всіх товарів узагалі і головних уборів зокрема. Це всі знали й розуміли, і за носіння танкістських, льотних чи будьонівських шоломів, командирських кашкетів, матроських безкозирок, азіатських тюбетейок і кавказьких баранячих шапок ніхто нікого ніде не хапав. Отже, річ була зовсім не в тім, що старий був у танкістському шоломі. І навіть не в тім, що він торгував хромовими халявами. Причина полягала в тому, що, на запитання, як його прізвище, чоловік цей сказав таке, що Климу Свинцову, котрого відправили на ринок виявляти злісних розповсюджувачів брехливих чуток, нічого не лишалося, як узяти старого нахабу, так би мовити, за петельки і одвести Куди Слід. Тим паче, що саме Там, Де Слід, Свинцов, власне, й служив, він був сержантом. У читачів з далеких галактик, необізнаних із нашими земними порядками, може виникнути законне запитання: що означає Куди Слід чи Де Слід? Кому Слід і навіщо? Із цього приводу автор дає таке роз’яснення.

У давноминулі, описувані автором часи повсюди існував певний Заклад, який був не стільки військовим, скільки войовничим. Протягом кількох років він вів винищувальну війну проти власних співгромадян і вів з неодмінним успіхом. Противник був численний, але беззбройний — ці два постійно діючі фактори робили перемогу переконливою і неминучою. Караючий меч Закладу висів повсякчас над кожним, готовий упасти у разі необхідності чи просто ні з того ні з сього. У цього Закладу склалася така репутація, що він усе бачить, усе чує, все знає, і коли щось не так, він уже тут як тут. Через те й казали в народі: будеш занадто розумним, потрапиш Куди Слід, багато патякатимеш, потрапиш Куди Слід. І такий стан речей вважався цілком нормальним, хоча, власне кажучи, чому людині не бути занадто розумною, коли вона такою вродилася? І чому людині не патякати, коли є з ким і про що? Автор особисто стрічав на своєму життєвому шляху безліч людей, ніби створених природою виключно для патякання. А втім, патякання також буває різним. Один патякає, що слід, інший — що не слід. Патякатимеш, що слід, матимеш усе, що слід, і навіть трішечки більше. Патякатимеш, що не слід, потрапиш Куди Слід, себто в той самий Заклад, про який вище вже мовилося. А нижче додамо ще й те, що Заклад цей працював за принципом: бий своїх, щоб чужі боялися. Про чужих не скажу, а свої побоювалися. І справді, тільки-но в чужих виникне загострення протиріч, чи криза всієї їхньої системи, чи загальне загнивання, так своїх негайно відловлюють і тягнуть Куди Слід. І часом стільки їх натягають, що там, Де Слід, і місця для всіх не вистачає.